Побачити мамонта (початок)

Спершу ми збиралися стартувати о 6.00. Проте несподівано напередодні Паша приніс звістку, що саме цієї ночі Марс перебуватиме на найближчій за останні століття відстані від Землі – всього в якихось 34 649 589 милях! Тож з настанням темряви, озброївшись Пашиним телескопом та Фесовим штативом, ми почали полювання на небесне тіло. Нам пощастило, що небо практично не покривали хмари. Але проблема була в тому, що цей тезка бога війни завів якусь партизанщину біля обрію і ми, скільки не чекали, так і не змогли його побачити. Щоб не повертатися з порожніми руками, надибали трохи вище Юпітер, і роздивилися, як він безтурботно водить хороводи зі своїми супутниками.

Отож, ми перенесли час виїзду на восьму годину. Незважаючи на те, що після нічних пригод часу на спання виявилося не так вже й багато, хлопці практично не запізнилися, і о 8.15 ми вийшли на маршрут. Перші кілометри містом наш темп постійно збивали світлофори. На початку Роменської траси, скориставшись черговою світлогрою, ми провели невелику фотосесію з Пантелеймонівською церквою на задньому плані.

Пантелеймонівська церква проводжає нас в дорогу

Пантелеймонівська церква проводжає нас в дорогу

Після виїзду з міста нам вдалося нарешті розігнатися. Асфальт на Роменській трасі, що є складовою шляху на столицю, радував своєю якістю, до якої далеко деяким іншим виїздам з Сум. Тож ми хутко проминули перші села на маршруті – Симонівку та Сулу. В останньому траса прогиналася на догоду глибокій долині, і саме там я поставив свій особистий рекорд швидкості – 58,6 км/год! А Фес взагалі перевалив за шістдесят.

Незадовго до того, як траса мала пронизати наступний населений пункт – Штепівку – ліворуч з’явився меморіал другої світової війни у вигляді танка Т-34 на кам’яному постаменті. У сторону довічного вартового відгалужувалася асфальтівка на Лебедин, про що свідчив вказівник на узбіччі. Але перш, ніж довести до райцентру, дорога проходила через центр Штепівки, і це було саме те, що нам потрібно. Якщо подивитися на карту, то можна помітити, що Роменська траса між Штепівкою і Вільшаною пролягає дугою, що відхиляється у північному напрямку. Якщо ж провести таку ж саму дугу, але відхилену на південь, то вона пройде через заповідник Михайлівська цілина. Саме тому наступні кілометри шляху ми присвятили не Роменському асфальту, а сільським вибоїнам.

 

«На Берлін!» або оригінальний автостоп

«На Берлін!» або оригінальний автостоп

 

Власне, сільські асфальтівки мають і свої переваги. Адже ділянки поганої якості чергуються з доволі пристойними, а інтенсивність руху автотранспорту взагалі відсутня як поняття. З цієї причини можна їхати не рядочком, а пліч-о-пліч, а замість того, щоб бачити лише спину попереднього велосипедиста – споглядати одразу все товариство ліворуч і праворуч.

Єдиною неприємною ділянкою в Штепівці стала бруківка, що розпочалася з дна долини і вела на гору. Коли підйом скінчився, асфальт повернувся. А незабаром ми потрапили і до центрального майдану селища, де від кільця з колоною, увінчаною прапором України, розходилося кілька асфальтівок. Щоб не схибити з напрямком, я запитав шлях на Миронівщину (наступне село) у однієї з жіночок на автобусній зупинці.

— Їдьте прямо, – показала вона рукою. – А там буде розвилка і перший поворот направо – на Штепівку, а другий – на Миронівщину.

Коли ми відійшли, Фес запитав мене, що жіночка мала на увазі, говорячи про поворот на Штепівку, якщо вона сама знаходиться в центрі цієї самої Штепівки. Думаю, випадкова співрозмовниця хотіла сказати, що та дорога повертається знову в село. Тоді її слова виглядають цілком логічно, хоча на перший погляд і виглядають, як каламбур.

Уточнивши напрямок, ми знову осідлали велосипеди, але зробили поворот раніше, ніж сподівалися, і не направо, а наліво. Річ у тому, що майже одразу після автобусної зупинки в тіні скверу ми запримітили пам’ятник вождю світового пролетаріату, яких не так вже багато полишалося. Тож, скориставшись моментом, зробили чергову фотосесію. До речі, поруч на невеликому земляному насипі було встановлено великий дерев’яний хрест. Схоже, раніше на місці монумента Леніну стояла дещо інша архітектурна пам’ятка. І не виключено, що хрест – це лише як повістка про те, що кандидатуру на окрасу села було переглянуто і незабаром на місці скульптурної композиції постане якась церква, а дядечко з кашкетом у руці лишиться тільки на наших фото.

 

Несподівана зустріч у центрі Штепівки

Несподівана зустріч у центрі Штепівки

Як і казала жіночка, після виїзду з села Лебединська дорога повела ліворуч, а потрібна нам асфальтівка відгалужувалася у західному напрямку. Тривалий час асфальт лишався чудовим. Але після того, як десь за лісосмугою ліворуч пролетіла Миронівщина, а трохи пізніше ще якісь залишки від теплиць, шлях почав спускатися до річечки і десь посеред спуску без попередження оголив свою кам’яну суть. Бруківка довела лише донизу, де ліворуч між верб виднілося плесо ставка, а потім знову почався асфальт. Але це вже був не той асфальт. Точніше кажучи, зовсім не асфальт, а якісь жалюгідні його уламки.

Так, виписуючи по шляху якісь фантазійні дуги у спробах пройти лабіринт вибоїн, ми доїхали до села Гринцеве. Саме тут ми нарешті побачили перший вказівник до нашої мети: «Михайлівська цілина 13». Дивно, що ні з Роменської, ні з Лебединської трас ніяких натяків на заповідник не було. Тобто, якщо ви про нього не чули і не маєте карти, навряд чи він потрапить вам на очі. Але ми знали і мали карту, тому сподівалися на скору зустріч.

У Гринцевому шлях трохи побавився у бетонку. Причому, не в кращий її варіант, а з доволі моторошним перестуком коліс на стиках плит. Як компенсацію за не дуже приємний шлях ми побачили місцевий меморіал другої світової, скульптурну композицію якого складали солдат з автоматом та хлопчик перед ним. Обоє стояли з непокритими головами, скорботно споглядаючи списки загиблих односільчан, викарбувані на передній частині постаменту.

 

Нерозлучна пара в Гринцевому

Нерозлучна пара в Гринцевому

 

Після Гринцевого знову повернувся жахливий асфальт. Особливо якість покриття не сподобалася моєму велосипеду, чиє протистояння з асфальтівкою закінчилося пробитою камерою. На щастя, я мав запасну, тож затримка не перевищила десяти хвилин. Поки я порався з велосипедом, хлопці з’їздили по воду до села Катеринівка, що розпочиналося одразу за розвилкою, яку ми проїхали за кілька секунд до моєї аварії. Друзі повернулися з пляшкою криничної води і бурхливими розповідями про майже ідеальний асфальт у самому селі. Залишилося лише здогадуватися, для чого Катеринівці суперасфальт, якщо шлях до неї витканий з суцільних вибоїн.

Дорога літерою «Г» обігнула чергове поле і спустилася до села Жовтневе. Саме за цим населеним пунктом розпочиналася територія заповідника Михайлівська цілина. Перетнувши річку Вільшанку, що синьою стрічкою проповзає через все село, асфальтівка трохи пішла вгору, а незабаром повернула ліворуч, залишивши прямо по курсу відкриті простори заповідника, на що вказувала стандартна зелена табличка. Проте вказівник на узбіччі сповіщав про ще чотири кілометри шляху, і ми не стали зупинятися тут.

Вивільнившись від сільської забудови, асфальтівка знову зробила поворот під прямим кутом праворуч. Те, що ми на вірному шляху, підтверджував черговий вказівник: «Михайлівська цілина 2». Хвилин через десять асфальтівка зникне, але поки що вона балувала нас майже ідеальною якістю. Щоправда, кидалося в очі те, що цією дорогою мало хто їздить. Більше того, моя генштабівська карта намагалася переконати, що це насправді ґрунтівка. Але вірити їй особливо не доводилося, оскільки й сам заповідник був зображений у своїх старих межах, які можна було закрити великим пальцем руки. Насправді, у 2009 році площу заповідника було збільшено з 202 до 882,9 гектарів, тож не виключено, що ми їхали його центральною алеєю.

Асфальтівка простягалася прямою лінією завдовжки майже з три кілометри. Протягом всього шляху праворуч здіймалася густа лісосмуга, а ліворуч розгортався краєвид відкритих схилів долини Вільшанки. Лісосмуги та невеличкі лісочки приховували будь-які сліди діяльності людини, навіть якби вони й були, тож і справді виникало враження заповідності. На додачу в небі десь з’явився орел, який, розгорнувши крила, вишукував собі здобич. Можливо він поклав око і на нас, але, тверезо зваживши шанси, скоро подався на пошуки інших жертв.

Асфальт скінчився несподівано, залишивши собі на заміну дорогу зі світлого дрібного гравію. Ми так і не помітили ніяких адміністративних споруд чи інформаційних стендів, які би проливали світло на загадку з заповідником. Єдиним інформатором стала дерев’яна табличка з від руки написаним синім по жовтому «Великі луки». Майже одразу шлях спустився до центральної розвилки в селі, біля якої розмістився черговий меморіал, причому присвячений не лише жертвам другої світової, але й репресіям 30-х років.

 

Весела табличка замість в’їзду до заповідника

Весела табличка замість в’їзду до заповідника

 

Поки я з Пашею роздивлявся елементи композиції, Фес промчав собі далі.

У цей час нас погукав якийсь з місцевих, що порався у сусідньому городі. Певно, помітивши нашу зацікавленість краєзнавчим матеріалом, він запропонував сфотографуватися зі справжньою гарматою у його дворі! Звісно, гармата – це мегакруто, але мене більше цікавило, як знайти заповідник.

— Ви пізно приїхали, — відповів другий. – Там вже все скосили і нема чого дивитися.

Він виявився правий. Справді, Михайлівська цілина не має якихось окремих пам’яток, як-то скелі чи водоспади, а візиткою заповідника є саме трави, яких на цій невеликій площі налічується 531 вид! Кажуть, у час цвітіння тут панують ні з чим незрівнянні аромати. Унікальність території забезпечило те, що її землі не розорювалися більш, ніж півтора століття! На незвичний, як для регіону, факт звернули увагу ще в 1928 році, коли ці землі Михайлівського кінзаводу оголосили заповідником місцевого значення. У 1947 році статус заповідника підняли до республіканського, а з 1961 до 2009 він входив до складу Українського степового природного заповідника. Нині Михайлівська цілина є самостійним заповідником, до речі, єдиним на Сумщині.

Між тим перший чолов’яга вже підходив до нас і знову запропонував ексклюзивну послугу, додавши: «По десятці». Остання фраза розвіяла Пашині сумніви, який вагався: фотографуватися чи наздоганяти Феса, і ми вибрали останнє. Коли проїжджали повз садибу підприємливого селянина, над ворітьми я й справді помітив край дула бойової гармати, яка не відомо для чого і як там опинилася. Якби не композиційна довершеність меморіального комплексу неподалік, можна було б подумати, що вона дезертирувала саме звідти, а так лишається тільки будувати здогадки.

Не встигли ми виїхати з Великих Луків, як майже одразу опинилися в іншому селі – Саєвому. Через кількасот метрів виїхали на перехрестя з однойменною автобусною зупинкою, від якої далі вела гладенька асфальтівка. Перш, ніж дати волю спраглим по якісному асфальту колесам мого велосипеда, я озирнувся і в тому напрямку, з якого ми виїхали, помітив вже знайомий синій вказівник: «Михайлівська цілина 3». Найсмішніше те, що з боку Жовтневого стояв знак «Михайлівська цілина 2», але протягом цих п’яти кілометрів не зустрілося більше ніякої згадки про заповідник.

 

Знущальна табличка за спиною

Знущальна табличка за спиною

 

Наступні кілометри ми рухалися долиною річки Вільшанка до однойменного селища, приїзд до якого означав повернення на Роменську трасу. Першу частину цієї ділянки ми їхали доволі добрим асфальтом, але перед в’їздом до села Тимченки, що розляглося на обох берегах річки, він з нами розпрощався, полізши кудись ліворуч. Тому решту шляху до Вільшани довелося прямувати звичайнісінькою польовою дорогою. Це був єдиний відрізок маршруту, що пролягав чистим ґрунтом без будь-яких слідів асфальту чи гравію. Можливо, у дощову погоду така особливість зіграла би з нами злий жарт, але коли панує сонячний серпень, їхати ґрунтівкою не менш приємно, ніж якісним асфальтом.

Ввійшовши до Вільшани, наша дорога проминула всі етапи еволюції, починаючи від присипки гравієм, минаючи фазу розбитого асфальту і закінчуючи асфальтом цілком адекватним. Асфальтівка зробила останній поворот і винесла нас прямо на Роменську трасу якраз навпроти триповерхового колись сільмагу, а тепер торгового центру «Всесвіт», про що сповіщала вивіска з літерами, не меншими, ніж на знаку перед в’їздом до Сум. Зрадівши з повернення на цивілізовані шляхи, хлопці подалися поповнювати енергетичні витрати, а я тим часом оглянув капличку і меморіал неподалік. Як неважко здогадатися, пам’ятний комплекс, увінчаний постаттю солдата з автоматом (але вже без хлопчика), був присвячений другій світовій війні. Подумалося, що в нас не краєзнавча мандрівка виходить, а якийсь мілітарі-тур.

продовження

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*