Чатирдаг-Демерджі 6: Екватор

Перейшовши містком через річку, опинилися біля кінцевої зупинки тролейбусу першого маршруту, яким можна прибути сюди з залізничного вокзалу. Зупинилися біля продуктового магазину і провели велику закупівлю. При складанні продовольчої розкладки перед походом було враховано цей пункт поповнення запасів, тому їди брали з дому не на весь похід, щоб не нести весь вантаж одразу, а докупити частину посередині маршруту.
Далі перетнули трасу, по якій проїжджали два дні тому і далі звернули на сільську вуличку, що потягнулася геть від автостради вздовж правого берега струмка Малинового. Два кілометри одноманітною сільською вуличкою пройшли якось непомітно. Після цього вулиця відходила ліворуч, а ми подалися стежкою далі у напрямку руїн. Що це за руїни, сказати не можу, бо схоже, їм вже не один десяток років. Скоріш за все, тут містився будинок відпочинку, чи щось подібне, бо в одній з них впізнав залишки кінотеатру. А за руїнами знову поринули у лісові нетрі.
Водоспади на Малиновому струмку 
Лісова дорога знову незабаром вийшла на Малиновий струмок. Але тут він вже не був спокійним потоком води, а шумів і вирував на чисельних водоспадиках і порогах. В одному місці на його шляху постала бетонна дамба водозабору, з-під якої вниз до селища спускалися труби. Згодом долина дещо поширшала, береги місцями обзавелися великими рівними ділянками, на деяких з яких вже гостювали палатки та вогнища. Дійшовши до туристичної стоянки Малинова, стали на ніч і ми.
Власне, сказати, що саме та галявина і є Малинова, не було ніяких підстав, але й заперечити це теж було неможливо, адже на карті для її точного місце знаходження не виявилося ніяких орієнтирів – ні галявин, ні роздоріж. У пошуках води обійшов кількох наших сусідів і всі як один стверджували, що саме вони стоять на Малиновій. Хоча, на мою думку, з-поміж усіх них, наше місце найпросторіше і найрівніше, отже це і є туристична стоянка.
А воду для приготування їжі брали з джерела поруч зі згаданим вище водозабором. А для всіх інших потреб – з самої річки. Як виявилося пізніше, за всі часи походу, ця стоянка – єдина, де ми мали таке шикарне водопостачання, чим усі й скористалися, організувавши купальню нижче по течії. Для цього навіть гріли воду у наших восьмилітрових казанах.

Казанки і вогонь

Тут ми не користувалися триногою, бо на галявині знаходилося обладнане вогнище з дерев’яною жердиною, куди моголи вміститися одразу кілька посудин. Також, навколо вогнища лежали товсті колоди для вечірнього сидіння навколо багаття. Хоча ми мали всього чотири палатки, але відчувалося, що на цьому місці могло їх вміститися і більш, ніж у двічі більше. А ще неподалік у лісі знайшли залишки імітації фортечної стіни з гілок дерев, а на одному зі стовбурів оголошення про рольові ігри «Генуезького шолому» у Судакській фортеці у середині серпня цього року.
І, на завершення переліку благ місцевої цивілізації, варто додати, що навколо через річку в кількох місцях зі стовбурів дерев було перекинуто саморобні мости. Автомобіль би по таких не проїхав, але до місця табору дорога йшла постійно одним берегом і потреби у переправі не було, а після нього починалися круті береги і скелі, які б ніяке авто не подолало. До речі, це ще один з доводів на користь того, що саме ми стали на Малиновій.

Наш табір на тс Малиновій

На ранок четвертого дня продовжили підйом вздовж Малинового струмка. Оскільки наш похід триває шість днів, то можна сказати, що ми перетнули екватор. Проте, насправді часовий екватор рідко співпадає з дистанційним. І майже ніколи не накладається на екватор вражень. Бо виходить, що найбільше їх саме в перші дні, коли все здається таким незвичним і дивовижним, а потім настає якесь звикання і кількість яскравих моментів іде на спад. Певно, так вже влаштована людська природа, що їй постійно потрібно щось нове.
Два кілометри підйому до туристичної стоянки Букової, яка розмістилася вже на краю рівнини Долгоруковської яйли виявилися досить важкими, особливо у порівнянні з вечірньою частиною долини. Стежка стрибала з берега на берег і ми неодноразово переходили через шумні потоки холодної води.

Переправа
Що дивно, скільки ми не йшли вздовж струмка Малинового, всього лише раз чи два бачили кущики дикої малини. Зате буків тут було повно. Як і вчора. Як і позавчора. Не дарма ж і туристичні стоянки називаються то Букова галявина, то просто Букова. Цю частину Криму слід би було обізвати Кримською Буковиною.
Пізніше дорога піднялася дещо вище, але продовжувала йти паралельно струмку, який залишався у глибокій розщілині праворуч. Місцями зустрічалися повалені дерева. Інколи гігантські стовбури утворювали ніби мости над безоднею розщілини. Часом зустрічалися досить милі пеньки, фото з дупла одного з них можете бачити нижче.

Вид зсередини 
Під кінець підйому дорога стала майже рівною, попереду і ліворуч між деревами з’явилися просвіти. При виході з лісу на одному зі стовбурів побачили табличку, обернену до яйли передом, а до лісу задом: «Обережно! Кліщі!». Та про кліщів ми дізналися ще раніше – знайшли кілька особин коли стояли на Малиновій. Насправді кліщів у Криму багато і вони повсюди. Скільки пригадую походів у ці гори – не було майже ні разу, щоб хоча б раз хтось з учасників не зустрівся з цим милим павукоподібним.
Чатир-Даг яйла на прощалася з нами півоніями, а Долгоруковська привітала морем примул. Скільки сягав зір – широкі відкриті простори вкривали чисельні жовті крапки невеликих квіток. Тут впереміш росли примули різних видів – з різними відтінками і формами квіток. Відпочити у такому товаристві під відкритим небом після тривалого підйому дрімучим лісом з гігантськими деревами – справжня насолода!

Галявина примул

У лісництві біля туристичної стоянки Букова набрали води з джерела та залишили сміття. А далі попрямували на південь вздовж урочища Тирке, що вважається верхньою частиною Долгоруковської яйли. Після виходу з лісу знову опинилися перед підйомом відкритими схилами на Тирке-яйлу. Вперше після спуску з хребта Чатир-Даг ми знову вилізли на висоту понад 1200 метрів.
Ця яйла проминула швидко. Спершу пройшли від її західного кінця до центру, а потім повернули знову на південь і дійшли до перемички з Демерджі-Яйлою. В цей час відкривалися види не бачені раніше. При підйомі на Тирке-яйлу панораму складали ті ж гори, що й у перші дні. Тепер же картинка змінилася, принісши зображення східних країв.
Все що було внизу, закривали отари білих хмар, проте високі гори, на кшталт тієї, на яку ми вилізли, гордо височіли над ними. Отже, при переході до Демерджі-яйли стали видні гори, які продовжували головну гряду Кримських гір далі на схід. На передньому плані своєю майже ідеально горизонтальною спиною підпирає небо Стіл-гора – східний край Тирке-яйли. А решта наступних хребтів, що синіють у далині – це відроги Карабі-яйли, яка відома своїми чисельними карстовими печерами, яких там, здається, ще більше, ніж на Чатир-Дагу. Круглий амфітеатр, який розпочинається одразу за краєм на передньому плані, називається урочищем Хап-хал, вінцем якого вважається водоспад Джур-Джур – найбільш повноводний у Криму. Звідси теж є туди спуск, але досить крутий, простіше до нього дійти або знизу, з боку села Генеральського, або з нижчих гір (наприклад від водоспаду Джурла до нього йде майже на одному рівні гарна лісова дорога).

Вид на урочище Хап-хал

А ще перевал між Тирке та Демерджі-яйлою запам’ятався тим, що тут спостерігався найбільш жвавий рух. Здавалося б, так далеко від населених пунктів та автомобільних доріг мало б бути майже безлюдно. Та ні. Тут у різних напрямках і з різною швидкістю безперервно курсували різні групи з рюкзаками. Були навіть кілька ешелонів велосипедистів, квадрациклів і просто мотоциклів.
Решту часу рухалися дорогою через Демерджі-яйлу на південь. Місця були перенасичені різними карстовими виїмками, скельними виходами і тому подібними надзвичайно незвичайними і красивими елементами геологічного музею під відкритим небом, але після Чатир-Дагу все вже здавалося таким буденним, що ці речі майже ніхто вже не фотографував.
Під вечір вийшли нарешті на південний край яйли і стали шукати місце на перевалі поруч з туристичною стоянкою Джурла. Сонце ще висіло досить високо над обрієм, а вже всі більш-менш хороші місця у радіусі трьохсот метрів від джерела виявилися зайнятими. Деякі намети стояли просто на терасах, проритих у крутих схилах для посадки лісу. На одній з таких терас вишукували у рядочок свої палатки і ми.
П’ятдесят кілометрів позаду. Можливо і не велика швидкість, але стільки всього побачили на шляху. Дивлячись на карту вже можна помітити, як лінія нашого маршруту плавно перетворилася у підковку. П’ятсотметрівка стала вірним помічником у цій мандрівці. Навіть якийсь вусатий жук прилетів, щоб по ній узгодити свій маршрут.

Жук-слідопит

2 комментария к “Чатирдаг-Демерджі 6: Екватор

  1. Очень живо рассказываете, а вот про водопад Джурла я ничего и не слышала… Надо же, сколько любопытного можно найти в стороне от избитых автомобильных маршрутов…

  2. Дякую!

    Насправді туди можна доїхати і машиною. Від села Лучистого, до якого йде відгалудження від тролейбусної траси, вгору до Джурли веде досить непогана грунтова дорога. З огляду на масовість туристів, по ній щодня приїджджали на Ниві якісь місцеві і продавали продукти.

Комментарии запрещены