Карпатський вікенд 1: Залізничний марафон

А в Києві тим часом погода зіпсувалася. Сухий тиждень підмочив свою репутацію, пустивши п’ятницю оплакувати сірими дощами наш від’їзд. Зважаючи на робочий день, ми мали квитки на вечірній потяг і з’їжджалися на вокзал з різних куточків міста. Наша група складалася з семи осіб і практично кожен з нас прибув на перон своїм шляхом. Але, певно, саме моє прибуття видалося найбільш динамічним.
Виїхав з дому за дві години до відправлення потягу. Мав уже досвід запізнення на поїзд з вини транспортних пробок. А сьогодні ще й було надвечір’я п’ятниці, тому й вирушив у путь зі значним запасом часу. І пробки таки трапилися. Стояла окружна майже від Теремків до Жулянського мосту. Але водій виявився досвідченим і за лічені хвилини провів маршрутку заковиристими вузенькими вуличками колишнього села, яке дало назву проблемному мосту. Київ-Волинський та Севастопольську площу пройшли «на ура». А от після Солом’янської потрапили у двосторонню тягучку, в якій я й доїхав до залізничного вокзалу. До відправлення потягу лишалося ще більше години.
Маючи аж занадто багато вільного часу, подався до зали очікування. Вибрав Південний вокзал, бо там якось легше дихається і сидіння дуже зручні. Останнє, між іншим, виявилося майже фатальним. Я ніби закуняв і певно насолоджувався сидінням на такому файному кріслі ще чимало часу, але з небуття мене вирвав дзвінок мого мобільного телефону.
— Ти де? – запитав він голосом Андрія, одного з учасників походу.
— На вокзалі, – відказую спокійно.
— Та ти що?!! Поїзд через дві хвилини відправляється!
Далі все відбулося просто блискавично. Я не пам’ятаю, як вимкнув телефон і поклав його до кишені, як скочив на ноги і накинув на себе рюкзак, а потім злетів сходами донизу і помчав на перехід до потягів. Пригадую лише, що в досить широкому переході йшло чимало людей, але мені здавалося, що вони прикипіли до підлоги і рухався лише я один, оминаючи їх то зліва то справа як у древній тетрісовій грі з машинками. А у перервах між маневрами підводив погляд догори, шукаючи табло з моїм потягом. Здається, ціла вічність минула, поки я, перетнувши практично весь перехід, знайшов бажане на другій з іншого кінця платформі.
Вибігши до колій, наткнувся одразу на два потяги. Кинувся до того, де був ближчий вхід – Київ-Москва. Не те! «Тук-тук» — почувся перестук коліс позаду. Це рушив у дорогу другий поїзд. Мій! А потім я якось одразу опинився біля дверей вагону, де вже опустивши перекладину, але ще не закрившись, стояв провідник.
— На Ужгород? – вигукнув швидше, ніж встиг подумати, я, хапаючись руками за поручні.
— Так! Швидше! Квиток є?
— Є! – вже потрапивши до тамбуру, відповів я.
І тут плин часу викривився в інший бік. Якщо до цього все відбувалося практично миттєво, то тепер кожна доля секунди розтягнулася до хвилини, і нагадувала шнурочки плавленого сиру, що звисає з гарячого шматку піци. Довелося докласти зусиль, щоб пальцями, які ще слабко піддавалися контролю, розщібнути нагрудну кишеню куртки, витягнути з неї гаманець, з якого видобути потрібний квиток і подати його провіднику.
— Сімнадцятий вагон. А це – сьомий. Вам туди, – показав він мені напрямок руху, повертаючи документ.
І я знову вирушив у дорогу. Минав вагон за вагоном. Лише тепер до мене почало доходити усвідомлення того, що би сталося, якби я не встиг. Коли виконував марафонський забіг вокзальним переходом, то в голові було якось ніби порожньо. Ясніло лише одне завдання – знайти і влізти до свого потягу. І жодної думки. А зараз вони нахлинули, ніби дамбу прорвало. Адже й справді, як подумати, то всього якісь півхвилини, а то й менше, відокремлювали мене від того, щоб хід подальших подій пішов по зовсім іншому сценарію.
Карпати!!!

4 комментария к “Карпатський вікенд 1: Залізничний марафон

  1. А где же продолжение? Красочно пишете, и темка мне близкая. Очень жду дальнейших событий.

  2. Дякую за відгук.
    Продовження обовязково викладу. Пишу, як правило, вечорами після роботи, тому розповідь отримується не вся зразу, а частинами. Так і викладаю.

Комментарии запрещены