Мандрівник з України

На Чорну Гору (фото)

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Wed, 17 Mar 2010 12:00:19 +0200

null

Продовжуємо нашу фотоподорож Карпатами . В перший день ми підійшли впритул до "диких" гір, лишивши позаду останні будиночки на полонині під Смотричем. Наступного ранку вийшли підкоряти Чорногірські двохтисячники.

Проминули мальовничі водоспадики, походили між камяними фантазіями Вухатого Каменя і, нарешті, зійшли на найпівденніший українських двохтисячник - Чорну гору (або Піп Іван).

Щільний шар хмар закрив від нас будь-які краєвиди, але від того руїни старої обсерваторії виглядали ще містичніше.

Продовжуючи пошук розповідей про походи, маршрути яких близькі до нашого, знайшов спогади " Чорногірським хребтом " (yablog.org.ua). Якщо відкинути дрібниці, то ми йшли одним шляхом до самої Говерли. У розповіді " Чорногора " (poglyad.com), багатій на фотографії, описується скорочена версія, без сходження на Піп Іван і з закічненням на озері Несамовитому. А стаття з веселою назвою " Піп Іван та Дяк Іван ;)" (jiovanny.blogspot.com) стане у нагоді любителям походів вихідного дня.

Сто відсотків пригод (фото)

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Fri, 12 Mar 2010 08:06:37 +0200

null

Цією заміткою розпочинаю фотоверсію розповіді " Сто відостків пригод, або Чорногори-Ґорґани 2009 ". Перші три альбоми - своєрідний фотозвіт за перший день походу. Наш шлях стартував у Краснику, а потім вздовж Чорного Черемошу довів до Берестечка. Саме після цього села і розпочався справжній підйом на перший двохтисячник - Піп Іван.

Читаючи розповіді інших туристів, знайшов чимало таких, маршрути яких починалися схожим чином.

Наприклад, всього через два тижні після нас цим шляхом на Піп Іван сходила група сумських туристів (brodyaga.org). Зустрічаються й такі, що штурмували гору в осінню непогоду (yablog.org.ua).

А для когось Піпі Іван став лиш стартовою точкою перед кросом Чорногорою (sotomajor.org.ua).

продовження тут

На гостини до Тараса (закінчення)

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Wed, 10 Mar 2010 13:10:49 +0200

Поруч білосніжних стін світлиці червоніє своїми ягодами калина, а долі простираються ряди вогненно-жовтих чорнобривців, які так любив Кобзар. Сама світлиця розділена на дві половини: у правій мешкав наглядач з сім’єю, а у лівій містився перший музей. І зараз можна бачити піч, деякі речі, котрі належали мешканцям, усе розставлено так, як було за їх життя.

Підлога скрізь устелена пахучими травами. Дерев’яний стіл посеред кімнати застелений вишитою скатертиною. На стінах висять кілька портретів Шевченка, один з них огорнутий копією рушника, який вишивала Леся Українка. Світлиця щедро прикрашена вишиваними рушниками, попід стелею розвішано квіти. На одній зі стін примостився металевий вінок з пальмового та дубового листя від Московського Академічного театру 1912 року.

Йдучи далі по дорозі від світлиці, проминаємо могилу наглядача. А далі дорога заглиблюється в ліс і далі вже йде по рівному – схоже нею сюди приїжджають на авто і далі вже нічого цікавого не знайти. Тому розвертаємося і повертаємося на оглядовий майданчик, а звідти спускаємося донизу.

Внизу, біля підніжжя гори поруч з шикарними клумбами у рядок розташувалися торговці сувенірами. Неподалік на нових відвідувачів чатує група бабусь з букетами яскравих осінніх квітів. Коли підходили до гори вона швидко мобілізувалася і після того, як ми вирвалися з оточення то вже підіймалися на гору не з порожніми руками. Але тепер нас атакують лише торговці сувенірами та книжками білятарасової тематики. Ніде правди діти, я теж стаю жертвою і частина тексту, написаного вище, завдячує своїм існуванням саме одній з таких книжок.

Думаємо повернутися до міста автобусом, але виявляється, що вони рухаються за розкладом і до наступного ще чекати більше, ніж півгодини. А погода стоїть осіння, хоч і не холодно, але вітер пронизливий і сонце лише кілька разів визирнуло з-за хмар, щоб подивитися на нашу екскурсію, а решту часу відпочивало десь на м’якій небесній перини. Тому стояти і чекати на зупинці бажання немає і ми вирушаємо у зворотну путь пішки, так само, як і сюди.

Дорога дуже мальовнича. Немало для цього зробила осінь, забарвивши дерева навколо у яскраві різноманітні барви. І разом з тим, певно, надзвичайність місцевості надавало те, що земля ця заповідна. До речі, чи відомо вам, що Канівський Природний заповідник є одним з найстаріших в Україні? Його було організовано ще у далекому 1923 році. Більша частина знаходиться на високому корінному березі Дніпра, крім того до заповіднику відноситься низка островів, покритих навдивовижу живописними віковими дібровами та сосновими лісами. З них острови Круглик та Шелестів унікальні тим, що після завершення створення на Дніпрі каскаду водосховищ, подібних майже не залишилося. Берегова частина вражає грандіозними ярами, вкритими густим лісовим покривом з граба, дуба, клена, липи берези та ясеня.

Знову минаємо ті ж місця, яким проходили зранку. Проминаємо меморіальний комплекс, присвячений Іванові Підкові. Пам’ятаєте?

Було колись в Україні –

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Такими словами починав Тарас Шевченко поему «Іван Підкова». Тому й не дивно, чому саме тут знайшов своє місце цей пам’ятник з увінчаною оселедцем козацькою головою, булавою, шаблею та гарматою з ядрами.

Наступним цікавим об’єктом на шляху, який затримав нас зранку на досить довгий час і збагатив фотокамери серією цікавих кадрів, стає комплекс гіпсових фігур на тематику творів Тараса Шевченка. Білі постаті, часом до трьох метрів заввишки, були поставлені всього лише півроку тому, тому час ще ніяк не лишив на них свій безжальний слід. А образи часом досить фантастичні. Тут представлені як людські персонажі, так і міфологічні істоти. І майже всі у якомусь символічному стилі. І якось символічно, що саме під час перших відвідин цього масиву дивовижних істот, сонце намагалося визирнути з-за свинцевої товщі хмар і тоді все навколо набиралося кольору і контрасту і фото зі скульптурами ставали дійсно фантастичними.

Непомітно за розмовами входимо до міста. Дорога перетворюється на вулицю Шевченка і обростає будинками по обом бокам. Спершу невеликі одноповерхові садиби з похиленими стінами та дерев’яними огорожами згодом змінюються на багатоповерхові будинки і ми потрапляємо на міського типу площу. До автовокзалу рукою подати, але ще є час, тому підіймаємося у сторону Соборної площі, щоб побачити ще що.

А побачити у Каневі дійсно є ще що. Просто Тарасова гора настільки має велике значення, що при слові «Канів», згадується лише одна вона, а все інше відступає у тінь її слави. Коли ж вести мову про культурні пам’ятки міста, то не можна не згадати музей народного декоративного мистецтва, історичний музей, Канівський музей Ветеранів війни та праці, літературно-меморіальний музей братів Вараввів, музей Івана Франка, а також музей-бібліотека Аркадія Гайдара, який загинув на Канівщині у Великій Вітчизняній війні.

І, звичайно, ніяк не можна оминути увагою таку перлину Канева, як Успенський собор. Адже, перша літописна згадка про Канів відноситься до року заснування тут князем Всеволодом церкви святого Георгія, яку згодом і назвали Успенським собором. Побудований у ще за часів Київської Русі у 1144 році, незважаючи на запеклі бої, він вистояв до 1678 року, коли на місто напали турецько-татарські загарбники і підпалили споруду з оборонцями міста у ній. Після того собор довгий час стояв порожнім. Лише у 1810 році було закінчено відбудовчі роботи, після чого собор відновив свою діяльність. Щоправда, після реконструкції його зовнішній вигляд суттєво змінився і нині він нагадує скоріше костел, споруджений у стилі класицизму, ніж православний храм часів Київської Русі. А ще, саме у цьому соборі 20 травня 1861 року на постаменті стояла домовина з прахом Тараса Шевченка.

Коли підіймаємося до собору, застаємо його в риштуванні – зараз він знаходиться на реставрації. А поруч, з оглядового майданчика з меморіалом, присвяченим Великій Вітчизняній війні, відкривається вид на Канівське водосховище і саму Канівську ГЕС, яка звідси видна як на долоні. Таки Канів – це місто оглядових майданчиків, бо з оточуючих пагорбів відкриваються широкі панорамні види, від яких просто дух захоплює.

Але вже важкі вечірні сутінки спускаються на стомлене місто і запалюють жовті вогні у вікнах сірих багатоповерхівок. Ми поспішаємо на міський автовокзал і сідаємо до мікроавтобуса на Київ. Від’їжджаємо, а за вікном пролітають прощальні канівські пейзажі і линуть слова Тараса:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Київ,

2 березня 2008 року.

У творі використано інформацію з наступних джерел:

Івченко А.С. Вся Україна. – Київ: Картографія, 2005. – 656 с.

Шевченко Т.Г. Кобзар. – Київ: Товариство «Знання» України, 1992. – 384 с.

Яковенко Т. Каневе, мій Канів. – Черкаси: Око-Плюс, 2006. – 36 с.

На гостини до Тараса (початок)

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Tue, 9 Mar 2010 09:06:51 +0200

20 жовтня 2007 року ми з друзями ступили на канівську землю, де знайшов свій спочинок великий українець Тарас Шевченко. Приїхали рейсовим мікроавтобусом з самого Києва і вже зранку опинилися у Каневі, увінчаному золотими тополями, що своїми стрункими кронами підпирали налите свинцевими хмарами осіннє небо. Ніби чарівним коридором з колонади позолочених дерев, ми прямували вздовж берегової лінії до тієї гори, з якої видно і Дніпро, і кручі. І йдучи туди, коли місто з його багатоповерхівками залишається десь позаду, а сірі води Дніпра поволі сунуть праворуч, а ліворуч здіймають до неба свої круті плечі покриті лісом пагорби, думки ринуть крізь простір і час і події далеких-далеких років починають здаватися зовсім близькими. Історія оживає.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 року в Петербурзі. Виконуючи волю покійного, описану в його «Заповіті», друзі та родичі домоглися від влади дозволу поховати його в Україні. Труну викопали з землі та поставили на особливі ресорні дроги, накрили червоною китайкою. З Петербурга до Москви домовину везли поїздом, з Москви до Києва – на дрогах, запряжених кіньми, а з Києва до Канева – пароплавом «Кременчук». 20 травня пароплав прибув до Канева і домовину поклали в Успенському соборі, де вона знаходилася два дні. Тут по Тарасу Шевченку відправили панахиду, а 22 травня його поховали на Чернечій горі, збудували цегляний склеп, насипали високу могилу, обклали її камінням, а над нею поставили дерев’яний хрест.

Нині відновили той шлях, по якому везли Кобзаря до його останньої оселі. Кожного року в день перепоховання поета 22 травня тим шляхом ідуть його прихильники. А великий похід з хоругвами, прапорами, портретом поета йде по центральній дорозі від Успенського собору вздовж Канівських гір на вершину Тарасової гори. В цей день влаштовують численні виставки народних умільців Канівщини та Черкащини.

Колись від Канева до Тарасової гори понад горами вела бита дорога. Під час паводка вода заливала підніжжя Канівських гір і доступ до Тарасової могили затруднявся. При будівництві Канівської ГЕС у 1968-1969 роках земснарядами «Гідромеханізації» була намита дамба висотою три-чотири метри. На початку сімдесятих років по цій дамбі розпочалося будівництво бетонної дороги та тротуарів. Будівництво вело Управління механізованих робіт «Дніпробуду».

У 1977 році будівельне управління «Дніпробуд» збудувало грандіозні гранітні сходи від підніжжя Тарасової гори до її вершини. До цього було 365 дерев’яних сходинок, а на зміну їм постало 340 гранітних. Пройшовши 108, потрапляємо на майданчик «Лілея». Його центральну частину прикрашає красивий фонтан, навколо – казково зелено-жовті шати могутніх дерев. На майданчику встановлено лави, де можна відпочити перед продовженням підйому і помилуватися красою природи. Також тут знаходиться стела зі словами Тараса Шевченка:

Дай, Боже, коли-небудь,

Хоч на старість стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і проложити

На Дніпрових горах.

Подолавши 340 сходинок, потрапляємо на верхню територію з оглядовими майданчиками. Звідси видно дуже далеко. Можна побачити і Дніпро внизу, і острови, і дорогу, якою йшли понад берегом, і нескінченну, здається, скатертину з пістрявого лісу, що тягнеться до самого обрію і, навіть, тонку світлу смужку плеса Канівського водосховища десь біля самої лінії горизонту. Тут же знаходиться і курган з величним пам’ятником на ньому. До нього ведуть ще 43 сходинки.

Пам’ятник разом з музеєм було урочисто відкрито 18 червня 1939 року. Автором проекту музею виступив Василь Кричевський, а пам’ятника – скульптор Матвій Манізер. На святі відкриття були присутні члени уряду УРСР, секретар компартії України Микита Хрущов, відомі українські поети та письменники.

Проте пам’ятники на могилі споруджувалися і раніше. Першим знаком став чавунний хрест (до того над могилою стояв простий дерев’яний) з барельєфом поета, який встановили ще у 1884 році за зібрані гроші друзів та родичів. Було впорядковано могилу, насипано новий високий пагорб, поставлено металеву огорожу. Відкриття пам’ятника відбулося 1 серпня 1884 року, тоді ж збудували хату наглядача, в якій поселився Іван Ядловський, що до самої смерті доглядав за могилою.

У 1923 році робітники Городищенського цукрового заводу за проектом скульптора Костянтина Терещенка виготовили невеликий пам’ятник з погруддям поета, а хрест скинули в провалля. Урочисте відкриття нового пам’ятника мало місце 1 липня 1923 року. Після спорудження третього пам’ятника погруддя розмістили ліворуч від входу до музею. А уламки чавунного хреста вже за часів незалежності були відшукані і тепер він відреставрований стоїть з правого боку від входу в музей.

Нині навколо пам’ятника Тарасу Шевченку ростуть дубки, посаджені у 1964 році з нагоди 150-річчя з дня народження поета. Колись невеликі саджанці за півстоліття розрослися у кремезні деревця, що ще не одну сотню літ стоятимуть на варті могили. У дні, коли ми піднялися на цю гору, осінь позолотила їхні крони і від того все під ними освітлювалося теплим золотистим світлом.

Неподалік дубків знаходиться великий камінь, встановлений у пам'ять про Олексу Гірника з Калуша, що спалив себе тут у ніч з 21 на 22 січня 1978 року на знак протесту проти політики русифікації України. Перед тим, як покінчити з життям, він розкидав на ньому місці тисячу листівок, написаних ним власноручно, проте канівчани не прочитали жодної з них і взагалі нічого не знали про цю подію, бо компетентні органи повизбирували майже всі листівки і постаралися, щоб ця подія була замовчана. Тепер кожного року на День Злуки канівчани за ініціативою працівників музею вшановують пам'ять Олекси Гірника, покладають квіти на місце його загибелі.

Поза пам’ятником розміщено двоповерховий корпус музею. А за музеєм знаходиться світлиця – копія тієї хатини, в якій мешкав перший наглядач за могилою Тараса Шевченка – Іван Ядловський, відбудована у 1991 році. Сьогодні музей зачинений на реставрацію, тому всю нашу увагу після оглядин пам’ятника і споглядання краєвидів з оглядового майданчика привертає саме невелика світлиця.

Крим травневий (фото)

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Mon, 8 Mar 2010 09:11:25 +0200

null

Вітаю представниць прекрасної половини blox з міжнародним жіночим днем! :-) У дарунок пропоную невеличку добірку кримських фото.

Що таке Крим? Крим - це море, гори та історичні памятки. Кожній з цих компонент присвячено по фотоальбому з нашої травневої подорожі . Травень - це теж весна. Тож нехай ці світлини допоможуть їй швидше справитися з такою затяжною зимою. :-)

Під Балаклавою (фото)

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Sun, 7 Mar 2010 16:51:35 +0200

null

Продовжуючи подорож , розпочату в Бахчисараї, перенесемося на захід. Останнім бастіном Кримських гір у цій стороні є околиці Балаклави . Ми стали табором на Золотому пляжі неподалік і знайомству з містом присвятили цілий день. Тут є що подивитися, як з давнини (середньовічна фортеця Чембало) так і з не дуже далекого минулого (музей підводних човнів "Військово-морський музейний комплекс "Балаклава"").

Історія міста досить давня. Вважають, що саме Балаклаву під іменем Ламос, місто лестригонів, згадує в Одісеї Гомер. А вже у І ст. н. е. з'являютьяс чіткі історичні згадки. Довгий час тут існувала грецька колонія, а після нетривалого панування князівства Феодоро Балаклава стає генуезькою колонією. Саме генуезці спорудили фортецю Чембало, руїни якої здіймаютсья на горі над містом. За часів Російської імперії тут розвинулася курортна справа, а після другої світової війни у місті розмістився підземний завод з ремонту підводних човнів (нині музей).

Своєю незвичністю Балаклава нерідко приваблювала на гостини відомих людей. Чого лише варті імена Лесі Українки чи Купріна. І зараз місто користується популярністю у мандрівників. Тому блогосфера повна цікавих розповідей тих, хто там побував. Є такі, що описують все у цілому (progylka.com.ua), а є й ті, що присвячені чомусь одному (tivasyk.info). Та серед усіх живих оповідок, що я знайшов, найбільше мене вразила розповідь в " Українському тижні " (ut.net.ua).

Сто відсотків пригод 10

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Sun, 28 Feb 2010 08:56:09 +0200

Вирішуємо, що будемо робити далі: чи завершуємо нашу мандрівку, йдучи від водоспаду прямою дорогою до траси, де ловимо транспорт до Івано-Франківська, чи мандруємо далі, через хребет Явірник до Яремчі, і їдемо до Франківська звідти. Пам’ятаючи гіркий досвід несподіваних блукань і враховуючи відсутність чітко означеної дороги до Яремчі, вирішуємо не ризикувати, тому обираємо перший варіант. Пригод вже досить, пора додому.

Спускаємося до водоспаду. Він дійсно дуже гарний: потужний завдяки дощам і прикрашений незвичайною кам’яною породою, червонясто-жовтуватою з дрібними блискітками. Довкола водоспаду облаштовані оглядові майданчики (з іншого, лівого боку річки, там, де ми звалилися, і стежка-то ледь помітна – з дороги ж її не видно взагалі), все акуратно обгороджено дерев’яними перилами, місцями зроблені імпровізовані сходи. Річку перетинають симпатичні місточки. Трохи нижче за течією починаємо зустрічати великі туристичні групи, з’являються автомобілі (що нас абсолютно не радує – повітря відчутно зіпсувалося). На лівому березі розташувався чималий табір: зараз тільки десята година, і люди мляво пересуваються по ньому в ранкових зборах. Їх здивувала наша бадьора поява «не з того боку» та ще й у такому бойовому вигляді: мокрі, у брудному й подертому одязі й взутті ми, видно, справляємо враження.

Нарешті перестало дощити, довкола піднімається легенький туманець. Йдемо вузькою долиною понад річкою Женець, порослі смереками гори ховають свої вершини у хмарах. Настрій у нас чудовий – не поспішаємо, багато фотографуємо. Черговий закрут дороги приносить сюрприз: нашим здивованим очам відкривається асфальтова дорога. Гладюсінька, новісінька, ніби інстальована в дикий пейзаж. Недовірливо підходимо до її початку, зупиняємося. Віктор мацає асфальт рукою, не полінувавшись нахилитися, я зачудовано топаю ногою по її шліфованій, штучно-ідеальній поверхні. Хто б побачив збоку!!.. Щиро регочемо зі своєї «дикунської» реакції на цивілізацію. Далі йти стає ще легше – повторюючи примхливі вигини ріки, дорога плавно спускається разом з нею.

Гладенький асфальт і бурхлива ріка – дві субстанції в одній долині

«Так там дача Ющенка, може, там переночуєте?..», – пригадуємо жартівливу репліку дядьків, що їх ми стріли на Ґорґанах. Отака розгадка з’яви у глушині чудової асфальтівки. А от на тому березі й комплекс якихось будиночків, до них веде широкий міст і гарна дорога. Спочатку звідтіля чимчикує якийсь дядько, трохи згодом з’являється чорний джип. Віктор встигає поговорити з дядьком:

– Не підкажете, куди веде ця дорога? (Маючи на увазі дорогу, що береться вгору лівим берегом).

– Як куди? – Щиро дивується дядько. – Додому! – І чимчикує у якійсь справі до джипа, що зупинився на мосту. Сміємося з геніальної дядькової відповіді: видно, дорога веде тільки до будиночків і не має продовження. Продовжуємо нашу мандрівку попереднім широким шляхом по правому берегу. Всюди стоять стенди інформаційного характеру, які сповіщають про правила перебування на території Карпатського національного природного парку (прочитавши, з’ясували, що порушили чимало заборон), понад дорогою облаштовані місця для відпочинку – столики, лавочки, накриття від дощу, сміттярки трапляються регулярно. Зрештою надибуємо й заборонену територію: будка зі шлагбаумом на в’їзді, охорона, вдалині проглядають якісь елітні споруди. Може, це і є «дача Ющенка»? Особливо не застановляємося над тонкощами матеріального забезпечення українського вищого політикуму, хоча розмах подібних будівництв вражає. Не така ми вже й бідна країна?..

Ось і довгоочікуване село (не зовсім подібне на звичайне, бо тут теж інтенсивно будуються чиїсь триповерхові халупки). Шлях нам загороджує шлагбаум. З пісними виразами поминувши його і хату контролера, дізнаємося, що вхід на територію заповідника платний (!). Але ж не вихід! Тому робимо вигляд, що все так, як треба, шпацируємо під підозрілим поглядом якогось дядечка далі.

Іграшковий потяг почимчикував кудись у своїх справах

Тут же знаходиться й переїзд через залізницю. Нам і щодо цього пощастило: тільки підійшли до колії, як пролунав попереджувальний посвист паротяга. Віктор говорить, що це удача – потяг ходить двічі на добу. Колія іграшково вигинається широким півколом, даючи нам можливість спостерігати, як веселий маленький потяг з чотирьох вагончиків стрімко вилітає з-за повороту, гукає у відповідь на моє махання рукою, і зміїсто ховається за наступною горою. Поминувши переїзд, лишаємо дорогу – тут можна зрізати через висячий пішохідний місточок понад Прутом. Прийнявши у себе дощові води усіх довколишніх річечок та потічків, Прут грізно котить жовті мутні хвилі, реве й рокоче, вергаючи каміння. Смуга річки – як фінішна стрічка. Ми її майже перетнули. Майже… А поки лишається ще кілька секунд до останньої пригоди, варто навести одну легенду, яка поєднує початок і кінець нашого туристичного маршруту: Чорногори і Прут. А, точніше кажучи, серце Чорногірського хребта Говерлу і одну з найбурхливіших карпатських річок.

Діялося те за незапам’ятних часів. Давним давно, коли ще не було ні гори, ані ріки, в одному з гірських селищ жив парубок на ймення Прут. Якось він забарився, працюючи, і вирішив переночувати в горах. Хлопцеві наснився сон – ніби біля нього сидить зеленоока дівчина в зеленому вбранні, гладить його волосся і щось наспівує. Коли Прут спробував доторкнутися до красуні – вона зникла, тільки лишила на гілці зелену стрічку. Прут забрав свій трофей і вирішив будь-що відшукати незнайомку.

Наступного вечора він знову залишився у горах і таки зустрів дівчину на ім’я Говерла. З того часу Прут майже не приходив додому – закоханий, ночами блукав з Говерлою горами. Але виникли труднощі: у Прута в долини жила старенька мати, а Говерлу до людей не відпускав батько – гірський цар. Він прокляв доньку, і вона в сльозах прибігла до смереки просити поради. Та навчила: щось зашепотіла на вухо, потім дівчина ступили на край прірви, зашумів вітер, розпочалася страшенна злива, а на ранок, коли все вщухло, на місці старої долини побачили високу гору, що сягала білою вершиною хмар. Пруту стало тривожно, побіг він шукати кохану, а коли дізнався, що вона перетворилася на гору, більше не повернувся до людей. Згодом межи гір побігла швидка річка, яку назвали Прутом, а гору, біля ніг якої в’ється Прут – Говерлою.

Прут невтомно котить свої грізні води

Як би там не було, але магічність появи річки відчувається і без знання легенд. Її бурхливі води зачаровують погляд, так заворожують, що вже нічого навколо не помічаєш. Дивлячись на річку, а не під ноги, стаю на підвісний місточок – і гепаюсь на спину, не встигнувши й оком змигнути, ще й пливу пару метрів його слизькою поверхнею. Зупиняє мій незапланований слалом залізна сітка, міцно натягнута попід перилами. Якась розумниця передбачила можливі жертви – адже, якби не було цієї сітки, я вже б купалася в Пруті. І щось мені підказує, що шансів на випливання я б не мала. Віктор в шоці:

– Ну ти даєш! Я вже думав: що ще може трапитись? З одного боку траса, з іншого – залізниця, ніяких несподіванок, бо навкруги люди й цивілізація! А ти й тут ледь не вбилася! Чи ледь не втопилася?..

В принципі, суттєвої різниці немає. Я сама не можу оговтатись, і тому вже долаю місток, цупко тримаючись за залізний дріт перил. На щастя, це була наша остання пригода в цьому поході. На трасі ми майже одразу спіймали автобусик, що йшов до Франика, мокрі й вонючі влізли поміж пристойні люди, попередньо поклавши наплічники до багажного відділення, і без усіляких приключок доїхали до залізничного вокзалу. Часу до потягу залишалось ще багато, тому ми встигли нагулятися давнім містом, оглянути його центр, пообідати і перевдягнутися у сухий чистий одяг.

Спостерігаючи з вікна потяга, як відпливає назад Івано-Франківський вокзал, ми вже відчували і легку ностальгію за величними хребтами й похмурими лісами, і світло-печальну радість, що вибралися з них таки живі й здорові, і тверду переконаність, що повернемося в небезпечні, але такі заманливі гори ще не раз.

Київ,

13 липня – 17 серпня 2009 року.

А ось дослідники, папери яких допомогли доповнити нашу динамічну розповідь статистичними даними:

Ивченко А.С. Вся Украина. – К.: ГНПП «Картографія», 2005. – 656 с.
Нізовський А.Ю. 100 великих чудес України – К.: Арій, 2008. – 416 с. – (100 великих).
Попельницька О.О. 100 великих міфів і легенд України / Попельницька О.О., Оксенич М.В. – К.: Арій, 2009. – 400 с. – (100 великих).
Хорошевский А.Ю. 100 знаменитых символов Украины. – Х.: Фолио, 2008. – 511 с. – (100 знаменитых).

Якщо наша історія не залишила Вас байдужими і Ви хочете поділитися враженнями від прочитаного, надсилайте свої відгуки і побажання на електронну скриньку polyanko_victor@ukr.net .

Друкований варіант книги:

Ставнича О.М., Полянко В.В. Сто відсотків пригод, або Чорногори-Ґорґани 2009. – Харків, 2010. – 92 с.

Сто відсотків пригод 9

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Sat, 27 Feb 2010 09:04:05 +0200

На нещастя, ми втрапили в якусь чашоподібну долину, з якої вибиралися неймовірними зусиллями. Пейзажі тут стали вже й не містичними, а просто апокаліптичними – суцільне каміння, нібито накидане звідкілясь згори, якесь аж неприродне в своїй надмірності. Наші страждання (ми вже згадали незлим словом і Чорногори, і Хеде, встановивши, що тепер в нас поєднання двох попередніх рівнів складності: і дощ, і непрохідність) нарешті були винагороджені – Віктор знайшов стежку!

Тут камінці дрібніші, йти комфортніше, але починається нова халепа – альпійська сосна перетворюється в суцільні мокрі непролазні хащі. Продершись через чергові кущі, раптом зупиняюся.

– Сонечко, а поглянь на мій рюкзак, чи на місці всі мої шкарпетки?

– З цього боку бачу одну…

– Як одну?... – Починаю панікувати я. – Як одну?!... А в що мені ввечері перевдягати мої нещасні ноги?!..

– Хочеш, давай повернемося, – пропонує Віктор. Але заманлива перспектива знову лізти через мокрі пружні гілки мене зовсім не тішить.

Йдемо далі, я вголос оплакую свою дочасно померлу шкарпетку, яка ж була ну ще зовсім новенькою, а тепер висить там десь на холодних мокрих гілках, і нікому ж вона не потрібна-а-а!... (Як Начальник переносить моє виття, прямо не знаю, мабуть, нерви крицеві, або просто не чує. Другий варіант реальніший). До речі, підібравши один із дрібних Ґорґанських камінців, я була вражена: зовні сірувато-білий, всередині він виявився ніжно-рожевого кольору. У розрізі більші брили були вкрай апетитні – вони нагадували шматки якогось кремового тістечка. Я взяла собі на пам'ять шматочок грамів на двісті вагою. Віктор тільки плечима стенув: хочеш, тягни, дурепа, сама.

Жереп і каміння на Ґорґанському хребті. А позаду – гора Хом’як

Раптом з-за чергових кущаків жерепу (трохи вищого за людський зріст) з’являються туристи. Це, судячи з усього, терті калачі – вони, як і Віктор, в шортах, озброєні міцними палицями й взуті (о, тут я вся заздрю!) у класні ботинки з високими халявами й тракторною підошвою. Вони пересуваються впевненіше за нас, правда, і йти тут вже значно легше (не рахуючи жерепу). Питають, звідки прямуємо, й чи не підкажемо дорогу на Зеленицю, там проклали якусь нову трасу. Розчаровуємо їх – бо прийшли на Синяк з боку Паляниці. Вони без рюкзаків, тому, зауваживши наш пошарпаний вигляд, цікавляться, де будемо ставати на ночівлю. Віктор пояснює, що плануємо спуститися на полонину, а звідти до Женецького водоспаду. Чи знаємо стежку? Не знаємо, але чи вперше?... Застерігають: вони самі ледь знайшли стежку на підйом, і то за допомогою GPS, поки не вперлися в неї, то не побачили, десь із півгодини кружляли. Зате бачили затишну хатинку по дорозі, у ній можна стати на ночівлю. Дякуємо чоловікам за інформацію, впевнені, що вона не знадобиться. Адже ми ще не знаємо, може, й на полонині станемо…

Вид з хребта поблизу кам’яної гори Синяк на звичайні гори

Нарешті починається довгоочікуваний спуск. Ми входимо до лісу, який одразу вражає нас посиленою вологістю – під ногами справжнє болото. Каміння значно поменшало. Зате стежка йде впевненіше й не губиться. Я кілька разів чудово падаю на п’яту точку опори – ех, йожкін кіт, тільки штани висохли, прикриті дощовиком! А тепер ще й в грязюці. Однак оптимістично рухаємося далі в напрямку полонини, до якої залишилося не так багато. У животах бурчить з голоду, втома накриває владною рукою. В одному місці проминаємо туристичну стоянку: смачно пахне тільки що звареною стравою, тепло світить вогнище, люди в сухому й чистому одязі п’ють каву (!) і здивовано дивляться на нас. Мабуть, у нас жахливий вигляд і затяті вирази облич. Мабуть, комусь нас жаль. Питаємо, за скільки часу будемо на полонині. Та хвилин за двадцять, – відповідають. Вже майже восьма година.

Полонина не принесла нам розради. Людей, що перечікували негоду, тут набралося багато, та, на жаль, ніхто не міг вказати нам, де знаходиться спуск у бік водоспаду. Складається враження, що їх самих сюди на гелікоптері закинули.

Знову йдемо за напрямком якоюсь подобою стежки. Хоча з таким самим успіхом це може бути водостік – настільки стрімко скидаємо висоту. Однак ось трапляється поворот на 90 градусів вправо, висуваємо гіпотезу, що тут починається серпантин. Проте стежка мляво сунеться праворуч, практично не спускаючись. Віктор починає нервувати. Час не ранній, під густими кронами дерев стає все похмуріше. Стежина вузька, ненатоптана, аж раптом крізь стовбури, метрів на десять нижче, бачимо різкий закрут доріжки вліво і, що важливіше, там вона починає спускатися! Неймовірно радіємо… і робимо фатальну помилку – зрізаємо шлях навпростець, покинувши нашу стежину. Як виявилося пізніше, саме вона мусила вивести нас до галявинки, на якій починався нормальний спуск до водоспаду, находжений і прямий. Але ми про це ще не знаємо, тому радісно сунемося по новознайденій стежці, тепер радикально вліво.

Ця дорога (а місцями вона досить-таки широка, по ній могла б навіть легковушка проїхати) теж не поспішає спускатися, і Віктору це зовсім не подобається. Та вибору особливого немає, переконую його, що краще йти вперед, ніж повертатися назад, до того ж невідомо, де буде краще. Ми йдемо швидко, мабуть, найшвидше за весь похід, бо підганяє темрява, голод і неусвідомлюваний страх. Ліс тут тихий, чорний, знову накрапає дощ. Абсолютна відсутність слідів цивілізації. Йдемо, здається, безкінечно. Скільки ми пройшли? Чотириста метрів? Два кілометри? Невідомо. Дорогу періодично перетинають якісь потічки – то вужчі, то ширші. Але ми шукаємо соліднішу річку, і впевнені, що її не пропустимо. Та чим далі, то наша впевненість все більше згасає, як і сили в цілому.

Якась річечка перетинає нам шлях, вона весело вуркотить дрібними порогами й водоспадиками, але яка це річечка, скільки не вдивляється Начальник на карту, сказати не може. Нас починає охоплювати розпач, близький до того, що ми відчули у Хеде. Однак тут він посилюється відчуттям того, що ми вперше серйозно заблукали. Та робити все одно щось треба, тому вирішуємо йти вздовж течії за простою логікою: нам треба в долину, а ця річечка кудись та й спуститься. Тим більше, що стежка теж із цим згодна.

Під ногами глевка земля, ноги прагнуть роз’їхатися на кожному кроці, й досить часто їм це вдається. Я із завидною регулярністю падаю, оскільки не можу контролювати кут поставлення своїх покалічених ніг. Задоволення, ясно що, мені ці падіння не приносять, і я доволі голосно сварюся. Добре, що Віктор не чує за шумом потічка. Він теж ковзає, але якось вдаліше, встигає втримати рівновагу й ще не нагадує шмаровоз, як я. І тут стається несподіванка: на особливо різкому спуску ми послизаємося одночасно і синхронно завалюємося на різні боки – Віктор на правий, я на лівий. Тут мене просто накрило. Лежу, встати від сміху не можу – зайшлася. І Віктор чомусь не піднімається, потім пояснює: обмірковував, чому це я раптом замовкла (виявляється, таки чув, що я сварюся собі під носа). Зрадлива й слизька стежка вивела нас на півострів і в місці злиття двох водних потоків кудись заникла. Лівий берег здався нам привабливішим, і тому ми перебралися через річку саме туди. Певний час поблукавши між деревами на крутосхилі, почали розуміти, що щось не так. Віктор крутився як хорт деякий час на одному місці, а потім прорік:

– Це звірина тропа!

Кінець щастю. Начальник іде у розвідку (без наплічника), бо мене майже зовсім покинули сили. Дивлюсь, як він форсує річку, видряпується на протилежний берег, і тут… Я застережно кричу, та він мене не чує через рокотання води. Велика брила, на яку він вискочив, підмита водою, і від несподіваного навантаження починає зсуватися в річку разом з Віктором. Та він цього не помічає, бо його ноги марно намагаються знайти точку опори, їдуть назад, брила нахиляється, от-от просяде… Він вчепляється руками в якісь кущі на березі, підтягується – слава богу, вистрибнув! Я полегшено зітхаю. Начальник зникає десь у заростях на протилежному березі.

Його немає кілька хвилин. З’являється просвітлений: на тому боці вздовж річки чітка стежка! Ми повертаємося до місця злиття потоків, бо з наплічниками перейти перепону можна тільки там, повторювати подвиги Віктора та ще й з вантажем надто ризиковано. Однак і тут не обійшлося без пригоди: Начальник перестрибнув добре, а моя «стрибучість» на цей момент дорівнювала десь нулю, тому на височенький протилежний берег я лівою ногою дістала, а права попливла по ньому кудись назад і застрягла у неправдоподібному положенні між стовбуром поваленого дерева і кам’янистим ґрунтом. Та найгірше, що мій рух назад при цьому не припинився: відчуваю, що межа міцності кістки зараз наступить, кричу в жасі до Віктора, а він не розуміє в чому річ! Нарешті хапає мене за руки й витягає з цієї кам’яно-дерев’яної пастки. Нога мене майже не слухається. Хоча добре те, що ворушити нею я можу. Проклинаючи все каміння і всі дощі на світі, намагаюся йти за Віктором.

Мряка і сутінки все густіше оповивають ліс. Стежка відходить трохи вбік від потічка, але нас супроводжує його шум. Періодично дорога сама перетворюється на річку і не зрозуміло, куди ми йдемо, і чи стежка це взагалі. Навіжена ідея поставити намет десь тут нам навіть в голову не приходить – ніде немає жодного рівного місця (про сухе місце взагалі вже мовчу). Раптом ця стежина-струмок завершується розвилкою, а простіше кажучи, впирається в дорогу. Проте за розвідкою Віктора, один напрямок прямо за найближчим поворотом знаходить свій кінець, а от другий нам досить-таки підходить, і здається, має продовження.

Наша мандрівка триває без перспективи хорошого завершення. Мої кросівки вже капітально розідрані, й невідомо, чи доживуть до кінця походу, Вікторові кеди не в кращому стані. Пропоную варіант: якщо відваляться підошви, поприв’язувати їх шнурками до ноги, так, принаймні, по камінню не настільки боляче ходити. Хоча, яка вже різниця? Самі засоби пересування «вбиті в хлам», і йдемо ми швидше за інерцією, бо треба кудись дійти.

Наш рятівник – дерев’яний будиночок

І от, коли зневіра фактично опанувала нас, ми побачили його . Невеличкий дерев’яний будиночок постав примарою серед чорних стовбурів. Тільки тепер згадали ми слова дядьків про хатинку. Сторожко оглядаємо споруду і довколишню місцевість. Спочатку трохи боязко було зазирати досередини, але хатка виявилася порожня (кілька робочих курток і паліччя на підлозі) і на диво чиста, хоча й не мала скла у віконці та дверей, які можна було б закрити на ніч. Вивчивши довколишній рельєф, доходимо висновку, що рівніше (та й сухіше), ніж у хатці, нам не буде ніде. До речі, всі огляди ми робили вже з ліхтариками, бо остаточно стемніло. Отже, ставимо внутрішню частину намету всередині будиночка (щоб тепліше було спати), зовнішньою частиною закриваємо вхід, а на вікно я начепила й прив’язала до гвіздків (яких тут багато на всіх стінах) залишки дощовика. У хатці стало затишно й безпечно. Мабуть, більшого щастя ми не відчували ніколи.

Віктор натягнув мотузку через увесь будиночок, і ми розвішали на ній наш мокрий одяг (Начальник ще й бігав до найближчого потічка, яких тут зараз безліч, мив трохи мої штани і ще якийсь дріб’язок з одягу, я вже була не в силах ворушитися, тільки щось тихенько длубалася в речах). Коли ми перевдяглися в сухе, поставили на газову горілку варитися кашу, витягнули наморені ноги – тоді, зрештою, відчули, що цей безкінечний, сповнений пригод день, таки закінчився. Непокоїло, щоправда, найближче майбутнє: де ми знаходимося, скільки не розглядали карти, обговорюючи різні варіанти (могло статися й так, що ми заскочили в наступну долину, де річки стікають у протилежний від потрібного нам бік), так і не встановили, до водоспаду не дійшли, а завтра треба встигнути на потяг в Івано-Франківську. З іншого боку, чудово, що не стали на ночівлю перед Ґорґанами, бо якщо б заблукали завтра вранці, шансів на успішне відбуття до Києва залишилося б зовсім мало. А так ми принаймні подолали один з найважчих відтинків шляху. Остання думка зовсім заспокоює Віктора, і він з чистою совістю й змореним тілом миттєво поринає в сон. Я ж кручуся, мене непокоїть незвичність нашої ночівлі. Ще й дощ безперервно стукотить по дерев’яному даху, мірно гуркотить довколишніми потоками, а по хатці, щойно погасло світло ліхтарика, почало щось тихенько ходити-шарудіти. Мабуть, мишка. Стурбована долею нашого сніданку, забираю пакет із харчами всередину палатки. Та ця проноза не заспокоюється. За кілька хвилин вона знайшла нове місце розташування смачних наїдків і почала дряпати тент. Вичекавши, поки мишка втратить «бдительность», різко стукаю по палатці. Видавши переляканий звук, вона підскакує і втрапляє в мій металевий посуд. Злякавшись ще більше шуму, який сама ж і наробила, тікає і вже не повертається.

Вночі стається ще одна напасть: дощ посилився, промочив дах і стелю будиночка, внаслідок чого вода почала просочуватись на наш благенький тентик. Прокидаюся від того, що мені на обличчя капає вода. Буджу Віктора, він спочатку відмахується, але потім досить швидко орієнтується, вилазить з нашого прихистку, знімає з дверей зовнішній тент і просто накидає його зверху. Тепер відчуття дискомфорту немає, і ми засинаємо до ранку в сухості й теплі.

Ранок зустрічаємо оптимістично – до болю хочеться в цивілізацію. Нагулялися по дикій природі так, що більше не кортить. Навіть Начальник погоджується, що на цей рік вражень від подорожей більше, ніж задосить.

Речі, звичайно, не висохли нітрохи, тому приємний момент перевдягання відкладаємо до кінця зборів. Так само надворі дощить. Помічаємо дивну невідповідність між кількістю довколишньої води і шумом, який видає набагато більшу її присутність. Починаємо думати, що водоспад Гук ближче, ніж уявлялося вчора ввечері. Може, це він шумить?..

Хатка у хатці. Так ми і жили

Оленка на прощання залишає запис з датою «12 липня 2009 року» на дерев’яній стіні біля входу і ми вирушаємо в дорогу. На годиннику за десять до дев’ятої – такий ранній старт у нас був лише на першій стоянці. Тоді нас гнала вперед жага пригод і бажання пошвидше поринути у дикий світ. Тепер же спонукало до швидких зборів не менш сильне прагнення покинути цей самий світ і повернутися до цивілізацї.

Коли вже все спаковано, збираюся з силами, скидаю та вкладаю сухий одяг і вдягаюся у вчорашнє, що за ніч аніскілечки не висохло. Холодне і вологе воно проганяє по моєму тілу цілі табуни мурашок. Та все ж мокрі речі, надягнуті за допомогою зусилля волі, покращують адаптацію до суцільної вологості довколишнього світу. Продовжуємо триматися обраного вчора напрямку – вздовж старої дороги, яка зараз більше нагадує річку, а згодом перетворюється на чудове болото, йти яким неможливо. Віктор забирає лівіше, підозрюючи, що стежка мусить десь бути.

Женецький водоспад

Поблукавши хвилин із п'ятнадцять мокрими хащами (я лізу слідом, байдуже провалюючись у чергові водяні пастки й переступаючи повалені стовбури – чи ж вперше?), знаходить подобу доріжки, а згодом – о, диво! – ми натикаємося на місце туристичної стоянки, від якого йде чітка, хороша стежина. Вона поволі спускається і водночас посилюється гул, який ми чуємо з ночі постійно. За кілька хвилин, добряче розігнавшись, ми вискакуємо на кручу: внизу вирує досить потужна річка і стоїть стовпом текучого срібла – Женецький водоспад! Начальник одразу його впізнав – він такий же як і на фото, що разом з іншими перлинами Карпат розміщене на зворотній стороні топографічної карти. Нашій радості немає меж – вчора, виявляється, ми не дійшли до мети, що була всього-на-всього в тридцяти хвилинах ходу, при цьому не заблукали все ж таки і мали нестандартну й затишну ночівлю.

далі буде...

Сто відсотків пригод 8

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Sat, 27 Feb 2010 09:01:37 +0200

Ми зовсім небагато пройшли центральною транспортною артерію селища, але встигли оцінити, що сусідство з курортом кардинально змінило вигляд Паляниці. Ще учора йшли звичайними українськими селами, а тут ніби потрапили в якусь іншу країну. Хатинки такі великі і вишукані. Навколо них розкинулися садочки з дизайнерськими фантазіями. Деякі вілли вже стояли готові, багато які ще доводилися до пуття.

Церква в Паляниці

Але, якщо говорити по справедливості, то дещо пощастило і звичайним корінним мешканцям. За таке сусідство село отримало новесеньку школу, досить непогану навіть за міськими мірками. Та й дерев’яна церква поруч вражала своєю красою і доглянутістю.

За церквою зробили привал, і я збігав до продуктового магазину, щоб докупити деякі продуктові дрібнички. Перекусивши морозивом, почали підйом. Перший серйозний підйом за день. Власне звідси, від цієї траси, стежка майже безупинно повзе вгору і зрештою має вивести на гору Синяк, найвищу на найпівденнішому Ґорґанському хребті.

Спершу трохи поплутавшись, дорога пішла майже по прямій вгору. Ми хотіли вийти з села, щоб зупинитися на обідній привал, а воно все ніяк не закінчувалося. У мене вже в очах почало біліти і лише впевнення у тому, що ось-ось за поворотом прийде кінець стражданням, змушувала мене не втрачати темпу. За поворотом долали поворот, а садиби все ішли і йшли. Це вироблювало філософське ставлення до страждань, і я вже просто йшов не мучачись (О, моя школа! Я якось прочитала цілу лекцію на тему ігнорування фізичного болю, але Віктор забув про це сказати. – Олена).

Але як і всьому у світі, селу теж прийшов край. Далі схил був порослий молодим лісом, що виріс на місці нещодавньої вирубки. Діставшись до першої смеречки, я скинув рюкзака і сказав, що далі кроку не зроблю, поки не підкріплюся. Так і сталося. Ми сіли, розклали речі й почали останній гірський обід. Останній, бо завтра вже в цей час будемо десь у цивілізації, чекаючи на потяг до Києва. Але з усіх обідів цей мав найширший краєвид. Все село було внизу як на долоні. А за ним – гори-гори. А над деякими чорні хмари з косими смугами дощів. Не встиг я подумати, що, на щастя, у нас гарна погода, як помітив, що з-за смерек правіше від нас суне ще чорніша хмара. Але до неї було далеко, тому наш обід ніщо не переривало.

Звичайна чорна хмара. Через п’ять хвилин пішла шалена злива

А дещо навіть розважало. Так, ми відкрили секрети Паляницької черепиці. Ще коли ми вперше побачили село, нас вразила кількість хат під червоною черепицею. Це було особливо незвично бачити, бо у всіх попередніх селах будинки покривали шифером або ще чимось простим. А тут – така розкіш. І лиш тепер, сидячи біля крайніх хат, ми зрозуміли весь секрет. Дерев’яний будинок неподалік був покритий сірим шифером. Будівництво ще не завершилося, що було видно хоча б по тому, що половина даху була пофарбована у червоний колір. Насправді не червона черепиця вкривала сільські хати, а звичайний фарбований шифер. Здаля – не відрізнити, а зблизька ж ніхто й не дивиться. От і вся таємниця.

Пообідавши, знову попирячили вгору. Дуже скоро дійшли до старого лісу. Одразу ж підйом став більш плавним і пішлося веселіше. Але тут налетіла інша халепа. Чорна хмарка таки вирішила вилити нам свою душу. Злива почалася непоспішливо, але дуже скоро набрала такої потужності, що до неї далеко якому завгодно душу. Дорога все ще йшла лісом, але підйом знову покрутішав. Кілька разів шлях щось губився, але за слідами отари вдавалося знову вийти на нього. Та ще не відомо було, як краще йти – розквашеною від шаленої зливи дорогою, чи через ліс біля неї. Хоча вітру і не було, але швидко намоклі дерева, кущі і трави геть промочили весь наш одяг і ефект отримався майже той самий, що був на Чорногорі. Тільки не такий холодний і без туману – все ж ми йшли значно нижче.

Так, під дощем і по багнюці вийшли на хребетик, паралельний Ґорґанському. Він був нижчим метрів на п’ятсот за свого сусіда. Але ми вже набрали метрів чотириста з часу початку підйому. Отже, лишилося не так вже багато. До того ж з’явилися підбадьорливі фактори. По-перше, закінчився дощ. По-друге, оскільки ми тепер йшли хребтом, то могли на деякий час забути про затяжні підйоми. І по-третє, лісове повітря після зливи стало особливо приємним, а крапельки вологи, розсіяні по павутинню дрібних гілочок, грали проти сонця усіма кольорами веселки.

Навіть я трохи повеселішала – така краса довкола! Бо після обіду ми ледь з Віктором не посварилися: моя хромоногість значно посилилася, і я все сильніше шкутильгала, а він, як на те, обирав найслизькіші частини дороги. Принаймні, так видавалося моєму сконцентрованому тільки на клаптику багнюки під правою ногою зору. Буквально кожні кілька хвилин я повторювала, як заведена: «Не поспішай!» або «Зачекай», Віктор трохи пригальмовував, після чого знову пришвидшувався. На хребті, власне, я почала відставати десь метрів на двадцять, практично вже тягнучи праву ногу. Після закінчення дощу, і перед тривалим підйомом, обіцяним Начальником, ми зробили невеликий привал. Мда, теорія ігнорування болю почне спрацьовувати, видно, тоді, коли кінцівка почне атрофуватися. Ги-ги, чорний гумор. А в дійсності-то не до сміху. Болить, одначе.

Через деякий час дорога знову повернула у сторону Синяка і підйом відновився. У певний момент ліворуч відкрився вид на Буковель та інші гори. А потім знову обидва боки закрили стіни смерек. Дорога значно втратила у якості – місцями позаростала травою, а нерідко траплялися і повалені дерева. Стало попахувати Хеде…

Та, на щастя, все обійшлося. Час від часу звіряючись зі слідами отари, яка проходила цією ж дорогою не так давно, ми успішно видряпалися на вершину останнього передгір’я Синяка. І якби не нова порція хмар, які почали перевалювати через хребет, ми би побачили і саму вершину. А так лише розсипи каміння, темну смугу лісу й невелику полонину на перешийку внизу. Туди ми і спустилися. Але не самі. Хмари скинули висоту також. Тепер вже верхівки нижніх смерек чухали їхні білі брошка. І щось знову задощило. Коротше, погода черговий раз зіпсувалася, і я вже був згодний ставити табір тут на полонині, біля табунця коней і дерев’яних стаєнь, але впевненість Олени у тому, що мусимо йти, зробила своє діло, і ми, перетнувши сідловину, знову заглибилися у ліс.

Тут ми також зробили відкриття, що земля кругла: через низькість хмар нам було видно лише спину полонини, енергійно вигнуту зеленою півкулею і ніби утикану під прямим кутом до її кривизни смереками, від чого здавалося, що це частина кулі, на якій дерева поза зором видимості зберігають своє вертикальне розташування – тобто ростуть догори ногами.

Далі пішлося легше, бо, незважаючи на підйом, що знову сильно покрутішав, доріжка збагатилася червоним маркуванням і взялася повзти серпантином, повертаючи то вліво то вправо, ніби імітуючи рух змії. Цікаво було спостерігати за зміною краєвиду. Спершу ми йшли звичайним смерековим лісом. Тут менше крапало і йти було надзвичайно весело – ніби великими сходами, що пружинять під ногами. Потім почали траплятися кам’яні розсипи. Згодом каміння ставало все більше, а дерева росли все рідше і були все нижчими. Зрештою, настав момент, коли ліс остаточно закінчився і стежка підіймалася по схилу, суцільно заваленому сірими кам’яними брилами, між якими оазами темніли острівки рослинності.

Виявляється, Земля – куля!

Хмари все ніяк не хотіли залишати нас – небесна вода вже й не заважає, ми майже не звертаємо уваги на довколишню мокрість, сідаємо перепочивати на сірих брилах. Яка вже різниця – все одно мокрісінькі. Потрібний стан фізичної апатії мною досягнуто – я ігнорую свої ноги. Йду попереду, відшукуючи ледь помітну на камінні стежку: вона позначена лише стертістю лишайника, що густо вкриває цю непримітну сіреньку породу. Саме ці лишайники розфарбовують Ґорґани у ніжно-зелений колір, надаючи їм певного відтінку благородної старовини. Тільки якщо придивитися поближче, лишайник відкриває дійсне багатство своєї палітри: від коричнюватого, жовтого, помаранчевого до світло-зеленого й зеленого з синюватою памороззю.

Пейзаж довкола стає цілковито містичним – ми піднімаємося все вище, і от перед нами й довкола нас – лише небеса, затягнуті сивиною хмар, і розсипи дивного зеленкувато-сірого каміння. Ми покорили гору Синяк.

Вершину взято! Навіть у хмарах з дощем

Вилізли, звичайно, на купу камінюк, що позначала вершину, сфотографувалися, і докинули туди по камінчику (я свій відтягнула аж на саму вершину купи). Затримуватися не стали, пішли далі. Варто зробити суттєве уточнення стосовно часу: на вершині ми опинились вже о шостій двадцять вечора. А попереду ще шлях хребтом і спуск у напрямку водоспаду Гук (або Женецький його ще називають). Там ми станемо на ночівлю.

Спочатку стежка вела себе пристойно, тобто її було видно. Навігацію знов узяв на себе Віктор. І от раптом клята доріжка просто випарувалася. Довкола красиві, але слизькі й гострі камінюки з маленькими острівцями жерепу де-не-де, відомий лише напрямок, та це не дуже втішає. Дощ іде, а ми скирдуєм – тобто ліземо знову навмання. Хисткі брили так і хочуть втекти з-під ніг, кросівки ідеально добре по ним ковзають. В черговий раз переконуємося в непридатності нашого одягу до місцевих умов.

Як ми там не повбивалися – для мене досі загадка. Навіть жодного разу не впали. І слава Богу, бо це був би, я думаю, останній номер на цей день. Напружуючи залишки сил, балансуємо, обережно ковзаємо по слизьким поверхням (трохи рятує саме лишайник – він шорсткий і підошва хоч крапельку чіпляється), перевіряємо ногами ледь не кожен камінь.

Ґорґани

Імлистість світу всотують зіниці

Легенька мряка як повітря дріж

Куляста полонина в щавелю заплатах

Й напружено пантрують стригунці-конята

Повільний хід наш до смеречок-стріх.

З гори Синяк (власне, мети підйому)

Тече хмарини біло-сиза повсть.

Іти нам довго, слизько і високо,

Долать скелясто-карколомний зріз

Камінних розсипів рожево-сіро-ніжних —

По них повзе патина-зелень мхів,

Як графське дзеркало, розколоте на друзки,

Лежать Ґорґани в благородстві снів.

Крізь буйність жерепу і дивне це каміння

Шукати водоспаду Гука дзвін

Йдемо, занурені в химери дощо-тіней

В апокаліптиці пейзажів жорстко-сірих,

Де дотиково відчуваєш тлін

Просякнутих водою обіцянок,

Що вечір щедро горам роздає.

Ґорґанський світ підманює і вабить

(непередбачуваність душі ворохобить),

Ліс зирить оком чорним: хто ви є?

Нас ніч накрила мокрим простирадлом,

В незатишність простуєм навмання:

Я єсть людина — цим усе вже сказано.

Мій шлях відміряно —

проте дощам назло

Маленький і загублений, неназваний, —

Виконую життєве завдання.

Безкраї простори мокрих слизьких кам’яних брил

Сто відостків пригод 7

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Fri, 26 Feb 2010 08:32:18 +0200

Незабаром хребет скінчився, дорога сповзла донизу і винесла нас на сідловину перед полониною, що примостилася на південному схилі гори Буковина. Не виходячи на саму полонину, ми сіли під захистом могутніх смерек і заходилися поповнювати наші енергетичні запаси. Місце обіду, мушу сказати, вибрали добре, з телевізією. Причому не у вигляді коробки, а з об’ємним зображенням і реалістичним звуковими доріжками.

Отже, ми сиділи, їли бутерброди з паштетом і ковбасою, поливаючи їх кетчупом і майонезом, запиваючи кришталево чистою джерельною водою, героїчно видобутою з глибин Кривого Хеде, і при цьому споглядали, як на протилежному схилі пастушки керували коровами, які спершу йшли в один бік, потім в інший. А між ними, енергійно виляючи хвостиками, бігало кілька собачат. Нас вони ще не бачили, але коли вже трапеза доходила до завершення, певно вітер приніс до них чужі запахи і вони неперервно загавкотіли. Лише коли ми порівнялися з хатами і собаки побачили, що їх господарі нас помітили і не бояться, гавкіт стих.

Гору Буковина ми долали, розділившись на дві групи. Чому саме дві? Поки Олена підіймалася до вершини дорогою, я пройшовся полониною до місця водопою і там набрав нової води і лише звідти подався вгору. Джерела на полонинах видно здалеку. Щоб худоба не затоптала цінні ресурси, їх огороджують дерев’яними загорожами – як між полонинами. Від самого джерела й аж за огорожу вода стікає по довгому стовбуру з видовбаним жолобком. А під місцем, де рідина падає з краю стовбура, розташовують частину товстої колоди з вибраною серединою. Таке імпровізоване корито наповнюється водою, яку можуть пити кілька десятків тварин одночасно.

Поки я роздивлявся дива місцевої автоматизації напування корів, Олена зникла з поля зору. Я вирішив не повертатися до розвилки, а розпочав підйом без стежки просто через полонину. Коли видряпався до її верхнього краю, знайшов там дорогу, що заходила в ліс, а на узбіччі на мене чекала моя супутниця. Як виявилося, на цьому підйом і завершився, бо далі шлях повів донизу. Спуск тривав недовго – до наступної полонинки ми вийшли на тій же висоті, на якій обідали.

Коров’ячий водопій

І тут, чи то вже сонечко мені голову нагріло, чи то я скучив за пригодами, але я вирішив зійти з дороги і піти по азимуту (по якому такому азимуту? Незрозуміло. Це я, Олена, і це мій скептичний голос. Поліз якоюсь ледь видною стежкою, замість того, щоб іти гарною дорогою. Напрямок йому, бачте, не сподобався! А тепер мені не подобається… Ой, кудись ми явно не туди йдемо! Бастую! Не туди! Треба правіше!...). Так мені здавалося правильним. Але пройшовши кількасот метрів ледве помітною стежкою, я погодився з переконуваннями свого Буркітливого Компаса і ми знову повернулися на шлях. Поки я ходив і пересвідчувався, що нам і надалі потрібно йти тією ж дорогою, Олена не витрачала часу даремно і виявила, що прямо біля місця нашої зупинки знаходиться суничне царство. Отже, повернувшись, я мав червоні запашні бонуси.

А наступний привал зробили біля чорничників. Ми йшли дорогою, вона все спускалася, час від часу танцюючи з ручаями, які сходили з крутих схилів і подекуди залицялися до дороги, даруючи їй калюжки і багнюку, а потім стрімко кидалися вбік. От біля однієї з таких заболочених гулянок ми й приземлилися, щоб поласувати темно-синіми ягодами, яких, незважаючи на досить наїжджену дорогу, тут було не менше, ніж у безлюдному Хеде.

Ще один ривок – і ми нарешті вириваємося з лап дикої природи – попереду величезне село. Точніше, зразу мало що було видно, але за картою, а також з подальших спостережень виявилося, що воно тягнеться і тягнеться.

Першими, кого ми зустріли були не люди, а тварини. Проходячи повз одну з крайніх садиб, ми стали жертвами обгавкування якоїсь навіженої тявки. А ще через кількасот метрів ми побачили їх…

– Тепер я розумію, чому село носить таку назву, – зізнався я Олені.

– Яку? – Спитала вона, теж звернувши увагу на нових зустрічних.

– Вороненко. Он скільки ворон тут кружляє.

– І такі чорні та великі. Подивися, у Києві ж значно менші.

І справді. Ворони, навіть ходячи по землі, справляли неабияке враження. А коли вони злітали, то розмах їхнього крила взагалі здавався неймовірно великим, як для таких птахів.

Скоро майже безперервному спуску, який розпочався ще з гори Підбердя, прийшов кінець – ми перетнули Вороненківський перевал. Все ще рухалися по межі областей, тому село розляглося лише по один бік від дороги – праворуч. А з лівого боку схили гір були порослі лісами – старими і новонасадженими. Вдалечині, у зеленій чаші долини, яка спускається з перевалу, було видно вигин залізничного полотна. Саме тут під землею проходить залізнична гілка з Прикарпаття до Закарпаття. І, оскільки колія перетинає міжобласний кордон тунелем, ми не переходили через саму трасу, а лише бачили її здаля.

Село виявилося справжнім гігантом. Ми все йшли і йшли, лямки страшенно натисли мені плечі, вже потроху день перетікав у вечір, а картина залишалася незмінною: ліворуч – ліси, а праворуч – загорожі з розпорошеними по безлісих схилах хатками. Та ще корови пасуться то тут, то там, часом заходячи до лісу, часом ховаючись у придорожніх кущах і тоді лише дзвіночки на товстих шиях видають їхню присутність. Стати на ночівлю ніде. Не в людських же городах чи по сусідству з коровами!

Мітка велосипедної траси

До речі, наші вірні прикордонні стовпчики безповоротно зникли. Останній ми бачили на невеликій полонині після спуску з Буковини. Зате на стовбурах дерев красувалися різнокольорові мітки велотраси: спочатку чорні, потім червоні, наступного дня ще й сині. Ми їх стали помічати з уже згаданої Підберді. Постійними нашими супутниками стали відбитки велосипедних покришок на пісковій дорозі. Власне, захопившись вивченням характеру слідів від колег-велосипедистів (сама трохи захоплююсь, правда, надаю перевагу не такій гористій місцевості), я знайшла дивний камінець – у формі серця. Якщо пам’ятаєте, настрій був достатньо романтичний. Показую Віктору:

– Ні-і-і, – говорить, – це ми з собою брати не будемо! Хіба що у вигляді фотографії.

Погоджуюсь, звичайно. Нема дурних – камінець кілограми на два потягне. А тут і так інколи дихати важко.

Продовжуємо пошуки придатного для ночівлі місця. Зрештою, Віктор знаходить щось пристойне. Я розшукав по карті місцину, розташовану в лісі осторонь від нашого шляху, рівну, з кількома джерелами поруч. В реальності все виявилося майже так. Єдина незручнсть, що одне джерело починалося десь значно нижче, а друге, яке текло з боку села, було закуте у колодязь. Так я набирав воду прямо з нього. А позаяк колодязь стояв теж на чиїйсь ділянці, то мене кожен другий раз з боку садиби неподалік обгавкувала якась дрібнота. Але люди так ні разу і не виходили, тому я зі спокійною совістю робив свою справу, тобто набирав воду і ніс її до табору.

Поки я носився з водою, Оленка привела до ладу місце для табору. Виявилося, що обрана галявина взагалі-то є роздоріжжям: дорога, якою ми прийшли, тут утворювала розвилку, від чого складалося вкрай незатишне враження. Тому до того часу, як Віктор повернувся, я підійшла до проблеми глобально і обгородила територію табору (при цьому перекривши дороги) по периметру колодами – з дровами будь-яких розмірів і форм тут проблем не було.

Власне, на цьому можна було би закінчити розповідь про день, та сталася ще одна подія. Чи то природі здалося, що ми розслабилися, чи то Карпати схаменулися, що втратили свою репутацію як дощові гори, але після того, як намет був поставлений, рюкзаки розібрані, та речі ще не сховані, раптом налетіли хмари, прикрили прощальне сонце і просльозилися на наш табір. Ми, ніби змагаючись на швидкість, миттю все затягнули в палатку – навіть вже розстелену скатертину із заготовками до вечері. Але за п’ять хвилин суха погода відновилася і вечір пройшов спокійно й без несподіванок. Іспит на швидку евакуацію до наметосховища ми склали на відмінно.

А потім ми захопилися іншими туристичними вечірніми клопотами: дорозбирали рюкзаки, розвели багаття, попрали мокрі шкарпетки, приготували їжу і повечеряли. Сьогодні день видався на диво мирним, тому ми ще посиділи-погомоніли біля мерехтливого багаття, я трохи при цьому сушила речі, ледь не спаливши рушник, а потім втомлені, проте задоволені, полягали спати.

Ранок зустрів нас імлавістю, слід, мабуть, сподіватися дощу. Гарно відпочивши (вчора ми йшли найменше часу – вийшли пізно, стали на ночівлю рано), мусили сьогодні надолужувати непройдені пару кілометрів вчорашньої норми. Тому встали знову о шостій, досить швидко зібралися, Віктор розворотив нашу табірну огорожу, – і рушили. Сьогодні наплічники прикрашені мокрими або вологими шкарпетками, перекинутими через бічні стяжки, і хоч сонця не видно, є сподівання, що вони таки трохи підсохнуть. Шлях наш почався одразу підйомом до сільської дороги, та тільки ми дісталися до неї, подолавши метрів двісті, як почав сіятися дощ. Довелося зупинитися (ми пам’ятали гірку науку Чорногір), щоб я вдягнула дощовик. М-да, схоже, шкарпеткам не загрожує перспектива висохнути.

Вид на Яблунецький перевал – межу областей

Ця вперта мжичка супроводжувала наш похід протягом усього цього довжелезного села. Коли ж ми разом з дощиком подолали Яблунецький перевал, перетнувши асфальтівку з розміщеним обіч неї жвавим базарчиком, доріжка, добре позначена на карті, прикольнулась і пішла на територію якогось пансіонату. Хоча мусила вивести нас на гору Горішків. Особливо образливо було те, що гора – ось, прямо перед нами, ми її бачимо, а дістатися не можемо. «Видит око, да зуб не ймет». Ми все ж знайшли лаз в огорожі, та зрадлива стежка вильнула і знову вивела нас на трасу трохи нижче перевалу. Проаналізувавши ситуацію і розгледівши всі довколишні дороги в потрібному напрямку, ми, здається, нарешті йдемо туди, куди треба. Ґрунтова дорога-серпантин досить стрімко набирає висоту, в повітрі нестерпно парить. Важкі хмари синьою повстю огортають усю видиму панораму, зрідка з них починає накрапати. І пейзажі, і настрій у мене від того трохи похмурі.

На гору Горішків ми так і не попали – шлях до верхівки закритий територією чийогось обійстя. Тож так і залишилося загадкою, чи справді вершину увінчує гора горішків – арахісу, кеш’ю, фісташок і тому подібного – чи це звичайний рекламний картографічний трюк. Ми, щоправда, не дуже засумували з того, що не зійшли на вершину, бо йти ще довго, гір долати багато, кросівки вже й так мокрі й брудні (ми встигли влізти в болото),–коротше, в такому ж повільно-песимістичному темпі повземо далі.

Спокійний сільський пейзаж

Цікавою особливістю сьогоднішнього дня є загорожі: увесь наш шлях розбитий на дрібні кавалки, бо полонини поділені між господарствами, і щоб худоба не забрідала на чужу територію, тут усюди пороблено масивні смерекові плоти. Дорога довільно перетинає ці окремі ділянки, тому на кожну з них є своєрідний вхід і вихід. Конструкція цих воріт досить цікава: треба виймати й відсувати одну-дві верхні смерекові штахетини (інколи досить важкі), а перелізши через нижню (їх, як правило, три), повертати ті дві на місце. Справа не досить швидка й легка, тому постійно вправляючись у таких навантаженнях, Віктор вже згадував «незлим тихим словом» усі ці пасовиська разом з їхніми кмітливими господарями. В основному на полонинах паслися корови, які мляво реагували на нашу з’яву, хоча й поверталися. Насторожувало мене те, що в багатьох корів роги або загнуті, або зламані – вірна вказівка на те, що корова може битися. Тому ми старалися їх не зачіпати й обходити подалі. Та на одному з підйомів я раптом побачила, як одне з цих створінь стало впоперек дороги і налаштовано достатньо недружньо. Якась незрозуміла тривога, чи то передчуття опанували мене. Штовхаю Віктора:

– Чого воно стоїть? Ще й витріщилось на нас, і взагалі на корову не схоже, якось більше… на бичка!

Це дійсно був молодий бичок, він досить неприязно розглядав наше наближення, але пройти дорогою не зачепивши його не було ніякої можливості. Тому ми просто не робили різких рухів і повільно обійшли його з різних боків.

Підйом завершився, далі крізь лісок проглядався плавний спуск. Саме тут, на переломі гірки, були чергові ворота. Поки Начальник возькався із їхнім закриванням, я пройшла трохи вперед. Попереду, в невисоких кущиках, метрів так за сім від дороги, якою нам треба йти, шумно вовтузилась якась світла велика тварина. Я маю поганий зір, але підозрілим мені видався дзвін – калатала на шиях корів видають не такий звук, а цей більше схожий на грубе подзвякування ланцюга. Ще несвідомо стишую крок… Мене наздоганяє Віктор.

– Ві, – кажу, – а це не бик?

– Не знаю, – Начальник безтурботно, – але очі в нього закриті якоюсь штукою.

І тут ця тварюка нас помітила. Бик скинув голову (щоб побачити з-під пластини, хто там є) і видав утробне мукання, від якого в нас і піджилки затрусилися. Нас розділяло максимум метрів п'ятнадцять. Тварина гребонула копитом землю… Ми не стали чекати захопливого продовження кориди і рвонули навтьоки. Якщо пам’ятаєте, на моєму рюкзаку ще весело тріпотить і шелестить широке полотнище дощовика. Бик, мабуть, сприймає його як особисту образу і як орієнтир одночасно, бо біжить, скотина, видно на звук – пластина таки добряче йому заважає розігнатися (він не бачить цілі), та й ланцюг десь там між копитами метляється. Нам, у свою чергу, заважають набрати спринтерську швидкість рюкзаки. Бігти, на щастя, довелося недовго: але перед нами знову ворота! Високі й міцні нівроку, і ми тепер розуміємо, чому. Та часу ні на роздуми, ні на вичікування, поки Віктор витягне ці кляті смеречини, нема – я одним махом (куди й поділася втома!) перелітаю через загорожу.

– О, – дивується Віктор, – ти вже там? – Бо він тільки узявся витягати першу штахетину. Власне, в нього теж непогано (швидко) це виходить. Нарешті, відчувши себе у безпеці, починаємо реготати, уявляючи, як кумедно виглядала наша втеча збоку. Теж мені, тореадори доморощені!

Буковель з просіками спусків і село Паляниця

Далі шлях став значно веселішим. Мені ця небезпечна пригода дивним чином покращила настрій, і ми обидва стали йти швидше. Дорога то пірнала у лісок, то повзла між огородженими обійстями. Аж от на одному з пагорбів, особливо заселеному, нам відкрився новий вид. На сході все так само сірів кам’яною спиною Ґорґанський хребет, навколо розляглися менші гірки, де-не-де вкриті темними клаптями лісів та поцятковані дерев’яними будиночками. Але на півночі постали середньої висоти гори, майже суцільно покриті смерековими лісами. Майже, тому що навіть з такої великої відстані було видно величезні світлі смуги, які спускалися з їхніх вершин і губилися десь у низинах. Щоб зрозуміти, що це таке, достатньо сказати всього одне слово: Буковель. Так, на кількох горах, які належать цьому гірськолижному курорту, були вистрижені лижні спуски. Взимку вони повні відвідувачів, але зараз нікого не було видно.

Шкутильгати я почала ще зранку – видно, далися взнаки численні підвертання ніг при екстремальному проходженні Хеде, і час від часу моя права нога нагадувала про себе різким болем. Аж ось після половини дня ходи біль став хронічним і тупим, кожен крок супроводжувався відчуттям прикладання розпеченого шворня, який поступово вкручується в ногу, а потім, коли зв’язки розпрямлюються – його повільно витягають назад. Тому на спуску до села ми зупинилися і я туго перебинтувала ногу еластичним бинтом. Йти стало трохи стерпніше. Через такий мій печальний ходовий стан Віктор навіть пропонує стати на ночівлю десь біля Паляниці і не виконувати денний план по кілометражу або й взагалі завершити похід. Поки що відмовляюся – краще все ж таки потроху йти, не залишати на завтра великий шмат дороги, та й на Ґорґани хочеться.

Останній спуск через лісок – і ми опиняємося в Паляниці. Через поселення, що розкинулося на обох схилах широкої долини Прутика (притоки Прута), сірою стрічкою пролягла асфальтована дорога. Покриття хороше, без виямок і вибоїн. Аякже, адже це шлях на гірськолижний курорт №1 в Україні, як пишуть рекламні проспекти. І навіть у не сезон тут рух доволі жвавий, і їздять по дорозі далеко не селяни на возах, а багатії на джипах. Літають так, що аж вітер свистить, тому ми спершу кілька разів дивимося у різні боки, перш ніж перейти трасу.

Сто відсотків пригод 6

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Fri, 26 Feb 2010 08:20:33 +0200

На щастя, наші страждання були нарешті винагороджені – ми знов знаходимо якусь подобу стежки, й невдовзі вона виводить нас до малесенького струмочка, а там і вибирається на рівну полянку з виразними ознаками колишнього туристичного перебування. Ми ладні цілувати благословенну суху й рівну місцинку. Вже майже сорок хвилин на десяту, ми втомлені, побиті-пошарпані, брудні й голодні. А треба ще ж табір розбити, вечерю приготувати. Вирішуємо розподілити обов’язки з метою оптимізації процесу: я ставлю палатку і збираю дрова, а Начальник іде шукати питну воду.

Я вже й місце для намету розчистила, і речі свої частково розібрала, наскладувала сухого паліччя (от з чим-чим, а з дровами тут проблеми не було) і стала енергійно відламувати гілки на впалій смереці, залізши на її необхопний стовбур, – а Віктора все немає. Місцина вкрай неоптимістична, мушу вам сказати, похмура така: довкруги лісоповал, а ми начебто на острівку серед застиглої, причаєної стихії. Жодної людини ми не бачили від самої Говерляни. Починаю кликати Віктора, він не відповідає, але невдовзі з’являється, чим непомалу мене втішає. Воду він знайшов, проте набирати її там незручно, через те довго. До того ж однієї пляшки (другу ж ми загубили) на миття та вечерю явно не вистачить, і доведеться сходити як мінімум ще раз. Віктор пробує розводити багаття, я напинаю намет. Ще сутінки, добре, що світловий день зараз такий довгий. Нарешті нагрівається вода для імпровізованого купання і ми героїчно змушуємо себе оглянути «бойові» відзнаки нашого поєдинку із Кривим Хеде (тепер це у нас як сварка: Хеде, справжнє Хеде!). Ноги Віктора справляють враження «кривавої драми» – на них живого нероздертого місця немає. Обробляю його рану на руці, накладаю міцну пов’язку, бо зчесане місце знаходиться на внутрішній поверхні плеча і постійно травмується. У мене пошкодження переважно «закритого» характеру: вивихнуті й розтягнені гомілки та прибиті м’язи на лівому стегні. Руки пошкрябані, але у порівнянні з ногами Начальника – то дітвоцькі забавки. Кажу:

– М-да, оце доторкнулися до природи…

– Точніше, вона до нас, – Віктор на те.

– Ага, причому неодноразово і в багатьох місцях.

Перетягую свої страдницькі гомілки еластичними бинтами, вкушкуюсь у сухий і теплий одяг – о, так ще й жити можна! Неймовірність тільки-но пройденого шляху починає потрохи доходити до нас.

– Якщо подумати, то «в здравом уме и твердой памяти» я б нізащо сюди не полізла, – ділюся з Віктором наболілим за останні дві з хвостиком години. І він погоджується, бо, думається, навіть його безкрайого оптимізму ще на пару годин такого «Хеде» не вистачило б. Вечеряємо вже у повній прострації. Я намагаюся підсушити біля вогнища кросівки, інші мокрі відучора речі розвішані на деревах. З настанням темряви довкола запала надзвичайна тиша. Незвиклому вуху міського жителя вона тисне на відчуття своєю моторошною незбагненністю. Темінь стає все більш густою й непроникною, я сторожко пантрую навсібіч, до болю напружуючи всі аудіовізуальні рецептори. Доводиться переконувати себе, що нікого й нічого тут у радіусі кількох кілометрів бути не повинно (от хіба що якісь хижі тварини… але, мабуть, вони бояться людей?). Віктор помічає якийсь відсвіт між деревами і думає, що це вогнище. Пригледівшись уважніше, я розчаровую (чи радую?) його: це з-за обрію підіймається оранжеве коло місяця. Гнітюча тиша і страшенна втома швидко змушують нас залізти до намету й защебнутися там наглухо до ранку. Заснули ми миттєво, можна сказати, просто відключилися. Якщо й завтра будуть подібні пригоди, постає несмішне питання практичного виживання...

Острівець комфорту серед моря бурелому

Ранок виявився таким же тихим, як і вечір. Вперше за похід ми ночували без сусідів, без дороги і взагалі далеко від натоптаних стежок. Хоча про те, що ми тут не перші, свідчило кілька дрібниць. По-перше, всього у кількох метрах від табору розташовувався прикордонний стовпчик дев’ятої серії, яка розпочалася не з вершини, як попередні, а з середини сідловини. По-друге, хоч і майже непомітна і дуже заросла, біля нього проходила стежка. Два вечірні і два ранкові мої виходи по воду зробили її схожою на доріжку, отже до нас тут давненько нікого не було. Про давність стоянки свідчило і те, що місце вогнища, на якому ми розвели своє, було вже досить старим. Десь такого ж віку знайшли іржаву прямокутну бляшанку черкаської шинки, яка примостилася між щупальцями коріння одного з сусідніх дерев. Ми охрестили композицію полуничкою – тобто «напів-ничка», бо з одного боку банку видно, а з іншого – ні (саме трансформоване значення цього слова я придумала ще на Вухатому Камені, там ми бачили щось подібне).

Стояла гарна літня погода і так не хотілося збиратися і кудись йти. До того ж, від учорашньої вечірки боліли м’язи і бойові рани. Щоб хоч трохи розважитися, вирішили вчинити купання. Сталося так, що ми ночували не біля річки, а джерельце виявилося малопотужним – ми ж на сідловині. Тому обмежилися миттям голови. Після сніданку підігріли казан води і задовольнили наші цивілізаційні слабкості. Хотіли ще випрати брудні шкарпетки, але води було мало, тому вирішили відкласти це благородне заняття до вечора. Віктор демонстративно понюхав свої «сирники» і заявив, що вони «зовсім сухі і майже не пахнуть» (а насправді мокрі й вонючі, як і слід було очікувати). Втім, інші мокрі ще з позавчорашньої негоди речі теж не хотіли висихати, тому ми розвісили їх на рюкзаках і вирушили в путь.

І от ми знову в дорозі. Майже одразу виявилося, що ми таки дійсно ночували в оазисі більш-менш нормального лісу серед суцільного бурелому. Не минуло й хвилини, як ми знову вперлися у завали. Та нема дурних. Це вчора ми були такими відчайдухами, що, не зважаючи ні на що, намагалися йти строго по маршруту і рахувати всі стовпчики. Все! Нагулялися. Після Хеде я поклявся собі обходити подібні місця, хай не десятою, але хоча б другою дорогою.

Ми помітили, що межа території завалів якимось дивним чином дуже близька до межі областей. Ще коли ми побачили перші відгомони цього страхіття, було помітно, що дерева лежали в основному зі східного боку від нашого шляху. А з західного боку ліс виглядав більш цілим. Виходячи з цього спостереження, ми почали обходити повалені дерева з лівого боку. І о диво! Виявилося, що привид стежки, на який ми надибали вчора майже під кінець і який, власне, привів нас до місця ночівлі, теж обходить завали ліворуч. Так ми далі і йшли – вишукували ознаки стежки, хоч які вони були незначні, і рухалися нею.

Почався підйом, а разом з ним зменшилася кількість завалів. Скоро стежка повернулася до уявної межі областей і ми знову почали рахувати стовпчики. А ще саме на цьому схилі ми натрапили на найбільші купи іржавого колючого дроту, місцями навіть з рештками дерев’яних стовпчиків, на яких він колись тримався. Взагалі я помітив, що на тих ділянках кордону, де туристичні маршрути більш популярні, колючого дроту немає взагалі. А там, де стежки майже не видно – його буває так багато, що часом неможливо пройти. Так було перед Менчулом, так було після Кознєсок.

Незабаром вилізли на невеликий пагорбок. На ньому знайшли стовпчик №10. Тут Олена змінила мені бинтування на руці, бо після ранкової перев’язки моя рука якось дивно похолола. Тепер же бинт зав’язали не так туго і мені стало краще. До того ж рана у більшій частині покрилася затвердінням, тому доторки до неї вже не були болісними.

Неподалік від стовпчика вийшли на розвилку. Першу чітку розвилку з часу спуску з Говерляни! Тут з низу ліворуч підіймалася широка дорога, яка далі йшла по лінії кордону, отже по нашому маршруту. Нарешті ми можемо забути про щохвилинні пошуки ознак стежки, перелази і обходи повалених велетів-смерек. Сторонній особі мабуть важко навіть уявити, яка то радість знову вийти на певну стежку після довгих кілометрів ходіння людьми забутими нетрями.

Тут ось хтось каже, що я невиправний оптиміст. Так от, щоб виправитися, повідомлю, що нова стежка хоч і була широка і натоптана, але до страшного брудна. У цьому винні вівці. Весь шлях, аж до самої вершини, був помережений слідами цих тваринок. І вони, йдучи отарою, настільки витоптали землю, що нещодавні зливи перетворили її на суцільне місиво. Тож, нікуди було діватися, а довелося знову згадувати практику обходів.

Довго ми йшли чи ні, але якось почали мені чутися голоси. Спершу я сприйняв це за марення. Давно ж бо не бачили інших людей, от мозок засумував і вирішив порозважатися. Але Олена сказала, що теж чує людей і в тому, що це правда, ми переконалися дуже скоро. Нам назустріч прямували двоє дядьків з невеликими наплічниками. Зупинилися, привіталися. Дуже, до речі, бурхливо:

– О! Люди! Туристи! І навіть українці! – Емоції фонтаном били в одного з них (певно, головного), поки ми роздивлялися одне одного й віталися. – Ви звідки?

– Ми з Говерли. А ви?

– А ми йдемо туди. Хотіли йти через Кукул, але якось його проскочили і потрапили на полонину Закукул. От звідти й ідемо. А далеко ще до Говерли?

– Ми там були вчора в обідню пору, – відповів я, – а ночували тут, на сідловині. Дійти просто – тримайтеся стовпчиків. Найважче буде у цій сідловині. Ми вчора кілька годин пробиралися через лісоповал. Намагайтеся обійти його… – тут я призупинився, намагаючись підібрати одне з двох слів: праворуч або ліворуч (вічно в мене плутанина з цими поняттями), – … ліворуч.

– Тобто, для нас праворуч, – включився нарешті у розмову другий співрозмовник.

– Так, праворуч. Західніше кордону.

На цьому ми розпрощалися, і кожен пішов своєю дорогою. Ми поміж себе пожаліли дядьків, але так, щоб вони нас вже не чули.

Скоро розпочалися розвилки. На карті, звісно, дорога тільки одна – вгору. Тому ми й трималися цього напрямку. До того ж це цілком логічно: якщо потрібно потрапити на вершину, неважливо якою стежкою йти, головне, щоб вона підіймалася до гори і не спускалася. Хоча раз таки ми спокусилися на більш плавну доріжку, але коли вона взагалі перестала йти вгору, повернулися до нашої лінії зі стовпчиками.

І от, коли ми дійшли до нижнього краю полонини, десь унизу почулися вигуки.

– Може то ті чоловіки кричать? – запитав я у Олени. В уяві вимальовувалася картина, як один з них упав з колоди і настромився на сучок, а інший побіг кликати допомогу.

– Та навряд чи, – відповіла вона.

Були ще версії про якихось шашличників на виїзді, що, прийнявши для розігріву, вирішили перевірити свої вокальні здібності. До того ж з часом до вигуків приєдналася якась дзвінка мелодія. І лише коли звуки досягли найбільшої гучності, ми зрозуміли, що це вівчар жене отару дорогою, яка обходить гору і яку ми нещодавно перетнули. Час від часу він гукає вівцям, що відбилися від гурту. А дзвін утворюється від маленьких калатал, які тварини носять на шиї. От і все пояснення, і ніяких п’яних кривавих сцен.

Вид на один з двохтисячників з полонини Кукул

Нарешті видряпалися на широкі простори полонини. Точніше, праворуч ще стояла стіна лісу, а ліворуч, скільки зір сягав, простягалися порослі травою схили. Стало видно наступну ділянку нашого шляху – по верхньому краю полонин. Щоб даремно не тягатися з рюкзаками, вирішили їх скинути тут, збігати на вершину порожняком, а потім повернутися і податися вздовж полонини з цього місця.

Сказано – зроблено. Ми швиденько проминули ще кілька стовпчиків і вилізли на вершину. За кількасот метрів до неї ліс знову обступив нас з усіх сторін, тому з самої вершини ми практично не побачили ніякого краєвиду. Навіть стовпчика з номером 11 не помітили – лише яма на його місці. Та все ж пофоткалися для виду і побігли назад.

За недовгий час нашої відсутності рюкзаки стали об’єктом цікавості з боку місцевих мешканців. На щастя, мова йде не про овець і, тим паче, не про корів. З десяток метеликів примостилися на лямках і мокрих від поту спинках рюкзаків і щось вишукували у тканині своїми довгими носиками. Перелітаючи час від часу з одного місця на інше, вони створювали ідилічну картину. Та цю ідилію порушила одна дрібниця – пропала карта.

Звичайно, є чимало туристів, які ходять без карт. Більше того, зневажають цю паперову примху цивілізації. Але я не належу до таких. Так склалося, що я не можу уявити себе без неї і ніколи не розлучаюся з нею. І як так сталося, що я десь згубив її, мені не зрозуміло. Останній спогад – на вершині Кукулу під час фотосесії я став і розвів руки, кинувши карту, і так у формі зірки лишився у пам’яті фотоапарату. Ох, певно даремно я зробив той жест з відкиданням карти! Швидше, швидше треба повернутися на гору, може вона ще там! Я кидаю кілька слів Олені і стрімголов біжу назад до вершини. Вилітаю на галявину – там все так, як було першого разу. Я оббігав все навколо, навіть під сусідні смереки позазирав – нічого! Невже хтось встиг побувати тут за останні десять хвилин і забрав дорогоцінність? Що ж тепер без неї робити? Власне, без карти жити можна. Немає проблем, щоб спуститися донизу і сісти на транспорт до Івано-Франківська. Але ж так хотілося пройти маршрут за планом. А зробити це без карти мені не уявлялося можливим.

З важким серцем повернувся я до Олени. Та не встигла вона ще побачити, що я прийшов з порожніми руками, як я помітив карту у траві за кілька метрів від рюкзаків. Яке щастя! Але дивно, що ні я, ні Олена не побачили її раніше. Таке враження, що вона зникла і тільки зараз з’явилася. Як би там не було, але радість від такої гарної розв’язки покращила настрій і ми весело потопали полониною. От тобі й «раз Кукул, два Кукул», як пожартувала перед підйомом Олена! Дійсно довелося двічі на ньому побувати…

Ланцюжок полонин, що розпочався Кукулом, розмістився на західних схилах довгого хребта, який вигнувся плавною дугою. Ця його форма давала змогу практично у кожній точці бачити всі полонини одразу. Окрім того, якщо уявити собі велетенське коло з нанизаними на ньому як намистинки на шнурочку полонинами, то в його центрі постане сама Говерла. Таким чином, весь час, що ми рухалися попід гребенем цього хребта, найвища гора Карпат разом зі своєю свитою, що виструнчилася ліворуч від неї (аж до Попа Івана), знаходилася від нас завжди по праву руку, майже не зміщуючись назад (хі-хі, Віктор постійно плутає ліво-право, так от, Говерла була від нас зліва, а всі інші зауваги, в принципі, правильні).

Літня резиденція малої і великої рогатої худоби. А ззаду – Говерла

Прикордонні стовпчики розташувалися на гребені хребта, і ми спершу рухалися стежкою, що пролягала по ньому. Та дійшовши до межі першої ж полонини, змушені були покинути цю лінію і перейти до дороги, що піднялася з низини і далі вела, хоч і дещо нижче за гребінь, але все ж у верхній частині пасовиськ, тому вид з неї відкривався не менш вражаючий. Що ж змусило нас відірватися від такого захопливого заняття, як рахування стовпчиків? А все дуже просто: полонини відділялися між собою загорожами, які місцями мали вигляд просто навали дерев, через які ми дали собі слово більше не лазити.

Усі полонини виявилися однотипними. Це були похилі пасовиська, у нижній частині яких тулилися до лісу сірі дерев’яні кошари і стайні для худоби. Йдучи горішньою дорогою, ми бачили здаля корів, овець і коней, які паслися внизу, і чули дзвін калатал на їхніх шиях, що зливався у суцільний передзвін.

З людьми практично не стикалися. Лише біля першого перелазу здибалися з подорожнім, який виявився також мандрівником, але він долав одноденний маршрут. Та ще бачили кількох пастушків біля останньої полонини. А так спокійна картина, ніякої метушні. Ще й як на замовлення погода другий день сонячна, тепла. Хмарки такі білі, красиві. І пір’ясті, і купчасті, і які завгодно, але всі так високо, що жодна гора на обрії не ховає свою вершину у білу ковдру. Навіть вередлива Говерла. Просто бери і фотографуй, знімай панорами. Власне це я і робив. А чого не робив, так це оптимістичних висновків з приводу погоди і гарного битого шляху. Бо вчора все теж починалося подібним чином, а який сюрприз стався під кінець? Отже я йду, прогнозів не будую і не дратую Оленку фразами типу «яка сьогодні чудова погода» або «який же до біса легкий маршрут».

Остання полонина обігнула гору Підбердя, показавши на прощання майже 270-градусну панораму з широтою зору від Чорногірського хребта до сірих спин Ґорґанів, і пірнула до лісу. Хребет продовжувався і далі, але знизившись, загорнувся у смерекові шати і замінив панорамні краєвиди на лісові. Дорога стала більше наїждженою, але й більш розбитою. Щільні крони дерев не дали висохнути калюжам і нам час від часу доводилося обходити цілі мікроозера і мікроболота.

Обхід гори Підбердя

Немалу «приємність» цього дня становив наш фізичний стан: вчорашні бойові поранення й загальна м’язова крепатура не давали нам рухатися достатньо швидко, а кожен підйом рюкзака на плечі супроводжувався енергійними кректаннями й стогонами. В принципі, сьогодні ми не поспішали, і взагалі вирішили трохи відпочити й понасолоджуватися пейзажами.

Сто відсотків пригод 5

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Thu, 25 Feb 2010 10:10:50 +0200

Пройшовши ще трохи від гамірного місця, сіли пообідати. Їли сьогодні запізно, та й вийшли не рано (об одинадцятій ранку). До сьогоднішнього фінішу залишалося якихось сім кілометрів, про що Віктор не забарився радісно повідомити. Начебто все найважче й найстрашніше позаду, попереду – п’ять маленьких гірок (у режимі підйом – спуск) вздовж чіткого орієнтиру – кам’яних стовпчиків. Отже, все ясно і просто, вже за дві години (десь о п’ятій) будемо ставити намет в урочищі Криве Хеде. Неординарна назва нас зацікавила, але головним мотивом для вибору урочища як місця для ночівлі була наявність у ньому питної води – неподалік широкої сідловини там протікає річечка Форещинка, а з іншого боку – Форесок. Що ж, після вчорашнього випробування ми вважали, що найважче залишилося позаду. До того ж, стояв теплий сонячний день, маршрут з вершини Говерли проглядався як на долоні – що ще могло статися? А таки виявилося, що зарано я сказав «гоп».

Першим пообіднім сюрпризом виявилася заболочена місцевість прямо на шляху нашого прямування. Впевнившись, що пройти неможливо, ми обійшли це квазіболото по викривленій у лівий бік дузі та повернулись до лінії колишнього кордону, про що нас повідомив черговий стовпчик № 3/2. Надалі теж неодноразово траплялося, що маркери-камені «тікали» від нас кудись у непролазні хащі, або просто були відсутні – час і люди не помилували їх. Йдемо якоюсь дивною стежкою – у мене стійке враження про її тваринне авторство: відбитки коров’ячих копит не залишають сумнівів. Міцні переплетіння гілок на шляху, через які продираємося із ризиком неслабо подряпатися (і я таки порвала дощовик Віктора, пролазячи попід якимось черговим деревом), заважають, але підйом досить комфортний, плавно набираємо висоту і ось ми відкриваємо рахунок – перша гірка взята! Повертаємо на північний захід під кутом 90 градусів. Ліворуч вимальовується Говерла, однак ми знов заглиблюємося у ліс, тому видимість обмежується вузькою доріжкою під ногами та густими смерековими, похмурими заростями довкола неї.

Якби не зарості навколо, то за словами одного класика, нашу стежку можна було би назвати найкращим варіантом підйому – ми йшли майже по рівному і трохи донизу. Взагалі, між першою і другою гіркою сідловини як такої не було. Невеликий хребетик просто плавно спускався з однієї до іншої, а потім круто спадав донизу. З того, що вища гора мала назву Велика Кознєска, я зробив висновок, що нижчу кличуть Малою Кознєскою, але жодна з карт у моїй папці не вважала за честь хоч якось обізвати цю напівгору.

Чарівні хмаринки і малі ялинки на вершині Великої Кознєски

Стежка, втоптана у землю численними отарами, часом розгалужується, особливо у місцях, де шлях перекриває повалене дерево, тому раз навіть довелося зробити зупинку, і я ходив на розвідку подальшого шляху. Та за великим рахунком до стовпчика №5, який увінчував Малу Кознєску, дійшли доволі швидко. А далі знову поворот на 90 градусів, щоправда, цього разу праворуч.

Спуск досить стрімкий. Навколо буйні зарості папороті, з яких чорними вежами стирчать велетенські стовбури смерек. І ніяких ознак ні людей, ні будь-чого людського – лише час від часу зустрічаємо стовпчики п’ятої серії. А це означає, що йдемо правильно і та примара стежки, по якій рухаємося, дійсно є дорогою, яка кудись та й виведе.

На перевалі між другою і третьою гіркою почастішали повалені дерева. Від того, що ми їх перелазимо, дещо падає темп, та й сили під вечір вже не ті. Одначе тішить те, що ось не мине й півтори години, як будемо на місці, можливо навіть раніше, ніж учора. Ще більше покращує настрій несподівана знахідка – на першому ж привалі після Кознєсок ми наткнулися на «родовище» чорниць. Чорничники ми зустрічали і в попередні дні, але там ягід не було. А тут – такі великі й солодкі. Певно, дається взнаки й значне пониження місцевості, і її заболоченість – сприятлива температура й вологість, а те, що ніхто тут їх не вибирає, свідчить про глушину місцевості.

Перші завали долаємо «на ура»

Третя гірка впокорилася досить легко, незважаючи на те, що підйом дався взнаки і ми кілька разів зупинялися. На вершині знайшли стовпчик №6 і спокійно почали спускатися у напрямку четвертої гори. Цього разу схил був чи не найкрутішим з усіх попередніх, і стежка вела невеликим серпантином. Та навіть це не рятувало від того, що ноги час від часу ковзали, а камінці з шумом летіли донизу. На щастя, навколо було достатньо дерев, за які можна було хапатися, що ми й робили, тому поки що все обходилося без травм. Я сказав «поки що» зовсім невипадково. Але до години Х ще залишається деякий час, тому продовжуватимемо нашу спокійну прогулянку. Різноманітні малі падіння можна навіть не рахувати.

На сідловині перед четвертою гіркою знову наткнулися на повалені дерева. Довжина смерек вражала. Обходити їх було марною справою, тому просто перелазили через їхні ідеально рівні й широкі стовбури. Власне, ми не вигадували нічого нового, просто йшли слідом за стежкою. А пейзажі розгорталися все більш фантастичні. Крім того, що впалих дерев стало більше, деякі з них були вивернуті разом з корінням, яке, намертво вчепившись у кам’янистий ґрунт, підіймало догори цілі стіни землі, що сягали до кількох людських зростів заввишки і не менше – завширшки.

Стіна ґрунту, піднята поверженим бурею деревом-велетом

Підйом на четверту гору став чи не найдовшим з усіх вечірніх. Вершина виявилася заваленою, і стежка обходила хащі зліва, так і не досягнувши маківки. Отже, стовпчика №7 ми не бачили, та далі доріжка послідовно зустрічалася з проміжними маркерами. Четверта і п’ята гора утворювали щось на зразок хребта, тільки вигин між вершинами був відчутнішим, ніж у Кознєсок.

Шлях між вершинами ми долали не самим гребенем, а метрів на десять-двадцять лівіше. Так вела стежка. Ми хотіли були йти понад стовпчиками, але там лежало так багато повалених дерев, скільки ми ще не бачили доти. Тому й скористалися стежкою, не зважаючи на те, що, обходячи ці завали, вона робила зайві петлі.

І ось солодка мить – ми подолали останню – п’яту вершину. У заростях високої, мені по груди, Оленці ще вище, трави спеціально розшукав стовпчик з номером 8. До сідловини лишилося якихось сімсот метрів. Так, ми витратили на дорогу майже удвічі більше часу, ніж я передбачав під час обіду – годинникові стрілки наближалися до позначки 19.30, але ж залишався відрізок шляху з плавним спуском. Якщо вірити карті, найплавнішим з усіх попередніх (а тепер ще й найславнішим у наших спогадах).

До речі, щодо спусків. Долаючи гори після Говерли, ми помітили, що кожен спуск має свою особливість. Кожен наступний відрізняється від усіх попередніх. Так, з Говерли ми спускалися по голому схилу, вкритому лише травою і кам’яними брилами. З Говерляни шлях повів через лабіринти жерепу. Після Великої Кознєски ми продиралися через густі хащі, що чіплялися за рюкзаки і шкрябали ноги. З Малої Кознєски спускалися лісом з великих смерек і моря папороті. З третьої гірки доріжка повела серпантином з кам’яними бордюрами. На четвертій, впоперек нашому шляху, розляглося плетиво повалених дерев, які ні перелізти, ні пройти. Залишався останній спуск. Нам ставало цікаво, що ж готує він.

Цікавість наша була задоволена. Ось тут ми вже «нагулялися», що називається. Все починалося добре: Віктор сфотографував на початку спуску багато красивих квітів, екзотичних для нас. Стежка досить впевнено проламується крізь колючі й вологі хащі, а потім раптово… зникає. Просто закінчується. Бурхлива рослинність довкола не дає жодного шансу оглянути територію, і тому починаємо йти навмання, намагаючись вибирати місця, де, здавалось, хтось колись проходив: слабкі просвіти між кущами й можливість переступати через звалені дерева ми приймаємо за ознаки дороги.

Заповідні клумби у Богом забутих місцях

Періодично здається, що стежка ось тут з’являється знову – прокладена між зарості в’юнка стежечка з прим’ятою травою. Але так само несподівано вона через кількадесять метрів зникає, полишаючи нас сам-на-сам з громаддям вивернутих з корінням дерев. А слід сказати, що повалена смерека – це такий собі грубезний стовбур, агресивно наїжачений по всій своїй немаленькій довжині шпичаками негнучких, товстих гілок, рівень густоти яких варіюється від означення «можна продертися з ризиком для здоров’я» до «абсолютна непролазність» (якийсь дотепник в Інтернеті влучно назвав ці поєднання колод з настовбурченими гілляками «перехресним сексом»). Ми мужньо перелазимо через них, попід ними, проходимо поваленими стовбурами, чіпляємося й підтягуємося на чергову деревину на руках – така втомлива фізкультура з рюкзаками почала нам набридати, але спуск не стає похилішим, а рівномірно-занудно продовжується.

Кілька разів відчуваю, що коли з’являється подобизна стежки і я розмашисто ставлю праву ногу, начебто щось боляче коле в стопу. Спеціально зупиняюсь, щоб розгледіти напасть. Так і є: іржавий колючий дріт. Якби не цупка підошва кросівок, мала б я додаткові цивілізаційні травми.

Постійно питаю Начальника, чи у тому напрямку ми йдемо. Колючий дріт переконав нас, що в тому. Але жодного стовпчика ми вже досить давно не бачили, висуваємо гіпотезу, що вони йдуть десь правіше. Або лівіше. Це вже сумна іронія, бо зрештою виникає момент повної непрохідності шляху: довкола нас, в усі чотири боки – суцільний лісоповал, первинна пуща із хаотично нагромаджених велетенських дерев, під якими буяє здибленим килимом чіпка й колюча малина. Враження, що живих дерев тут у кілька разів менше, ніж їхніх загиблих братів.

Згідно з картою тут проходить дорога. Гм. Намагаємося йти

Та ми не відступаємо, бо позаду, здається, не краще. Продираємося малинником, долаємо перешкоду за перешкодою, інколи просто пересуваємося поверх лабіринтів навалених стовбурів, але це досить небезпечно, оскільки вони слизькі, а місцями й трухляві. Стаєш на деревину, а вона під тобою розсідається в порох, не витримує ваги людини з рюкзаком. Схил до того ж ще й помережаний маленькими потічками, деякі ми щасливо оминаємо. Раптом шлях перетинає глибока вимоїна-яруга з таким ручаєм внизу. Обходити – немає сенсу. Та й сонце все нижче, а втома все свинцевіше наливає кінцівки, ноги вже ледь підіймаються, руки всі подряпані, мої й так підвернуті гомілки зазнають все нових травмувань (злазячи з чергового дерева, я невдало стрибнула на праву ногу усією вагою втомленого тіла – вона вивернулася так, що аж в очах потемнішало). Отже, вирішуємо форсувати перешкоду по поваленому дереву, яке, ніби хиткий місточок, з’єднує краї яруги. Першим пішов Віктор. До середини дійшов нормально, але бревеняка завібрувала, і він, злякавшись перспективи (досить-таки неприємної, мушу сказати) гепнутися з кількаметрової висоти у паліччя й мокру грязюку, прискорив крок, і в кінці дерева все ж зірвався донизу. Я тільки охнула з переляку:

– Ти там живий?!

– Та нормально, нічого, трохи подряпався.

Я переходжу швидко й не так ефектно, як Віктор, тобто не падаю з «місточка», зате потім заплутуюся ногами в мереживі чіпкої малини, а розірвати таку, в принципі, благеньку перешкоду, в мене вже не вистачає сил. Ага, трохи подряпався – кров аж цебенить! Добряче зчесав ліву руку вище ліктя, гаразд, у таборі вже полікуємо. Хоча… чи буде в нас сьогодні табір? Ентузіазм покидає нас швидкими темпами. Ми вже другу годину безпомічно борсаємося поміж цих дерев, і кінця-краю їм не видно. На жаль, і фотографій немає – нам було просто не до того. Я починаю бунтувати: Та коли ж це все нарешті закінчиться?!! Віктор приймає рішення йти лівіше, хоч все довкола виглядає однаковісінько, і ми потрапляємо у зону, де лісоповал старіший: поверх давно впалих і перегнилих стовбурів наскладовано «свіжіших» і зовсім нещодавніх. Ну, це вже повний капєц! Згадуються усі відомі неінтелігентні слова, в подібній ситуації нічого відповіднішого не підбирається. Мої штани місцями вже нагадують решето, підновлено й старі рани – нахромилася шрамом на нозі на одну з гілок, тепер шкандибаю на обидві ноги. Віктор теж приколіст: якраз перед цими захаращеними спусками він примудрився перевдягнути джинси на тонкі шорти, і тепер я навіть не хочу уявляти, що робиться з його нещасними ногами.

Урочище Криве Хеде

Непрохідність — як недосказаність.

Паща лісу ковтає нас,

Дух смерек огорта так нав’язливо,

Ні доріжок, ні сонця. Наш плаз

Через майже прапервісну хащу.

М’язи терпнуть й надія вмира,

Що закінчиться ця нескінченність.

Око мляво довкілля вбира.

Як затертість шаблону-фрази,

Перехрестя розпачливих рук.

Як здолати смерек метастази?..

Тиша губить тут будь-який гук.

Нам завали оці не збагнути:

Стрибнуть — злізти, і знову стрибнути,

Напоротись ногою на гілку,

Впасти — встати, звихнути гомілку,

Не стогнати — зціпити зуби:

Зрозуміти мовчазність небес,

Недосказаність тиші розбити —

Й перейти напіввимерлий ліс.

Інколи наші думки стосовно подолання чергового завалу розходяться: ось і зараз я пішла направо, по довгому безкорому стовбуру, а Начальник трохи попереду й лівіше. Йду, стовбур все тоншає, тоншає… починає тремтіти під моєю вагою… Ой-йой-йо, відчуваю, зараз буду падати! І розумію, що це невідворотно, куточком ока встигаю зафіксувати десь унизу товстелезну колоду й неодмінний малинник… плавно валюся з двометрової висоти, якось примудряючись перелетіти через колоду. Лежу на боку в малиннику, задравши ноги, чую, що десь поруч із стурбованими вигуками до мене продирається Віктор, – і нестримно регочу. Це вже, мабуть, істеричне. Але я направду щаслива: на місці мого падіння, окрім густого плетива малинових гілок, які ще й пом’якшили мені посадку, нічого – ні каміння, ні шпичаків, ні навіть дрібних гілок – не виявилося. Я трохи забила лівий бік, але йти далі можу. До того ж настрій, однозначно, покращився. Такі от парадокси втомленої психіки. Продовжуємо забирати лівіше, невдовзі я помічаю відсутність на Вікторовому наплічнику другої пластикової пляшки – мабуть, загубив, коли спішив мене рятувати. Тепер будуть певні проблеми з набором достатньої кількості води. Місцевість стає майже рівною, але – от же ж капость! – всуціль заболоченою, так що тепер в нас ще й жаби у черевиках починають квакати. Та й намет не поставиш, надто волого.

Неземна ділянка шляху. Кілька годин суцільного акробатсва

Сто відсотків пригод 4

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Thu, 25 Feb 2010 09:35:03 +0200

Першим ділом перевдяглися у сухе. Одразу ж стало краще. І тепліше. Невеличкий намет швидко нагрівається. А потім взялися за приготування вечері. Збирати дрова і не збиралися – навіть якби і не було дощу, нічого путнього для вогню на цих схилах знайти неможливо. Лише трава і жереп прикрашають навколишню місцевість. Отже, став у пригоді газовий пальник. Не вилазячи назовні, просто у наметі ми включили нашу мобільну газову плитку і зготували кашу і чай.

Демони вітру всю ніч терзали наш наметик, і я не могла міцно заснути, бо повсякчас здавалося, що довкола хтось ходить і нишпорить, а сама нетривка конструкція ось-ось опиниться в озері. До того ж дощ все не вщухав, і намет порядно промокнув, бо потужний вітер клав його майже на землю. Спальники через те намокли також, але в основному зовні – зсередини ми досить добре їх гріли власним теплом.

Наметик за кілька метрів від озера, практично невидимого

Ранок зустрів нас не дуже погідно, але все ж краще, ніж проводжав вечір. Я першим виліз з намету і побачив ту ж картину – білі хмари навколо і зарості жерепу біля намету. Але дощу не було. Порозвішував на гілках вчорашнє вбрання. За ніч воно не висохло ані на краплинку, тому довелося дещо навіть повикручувати. Сніданок готували за вчорашньою схемою – тобто на газовому пальнику. Їли теж у наметі, бо пронизливий вітер робив незатишним і короткі хвилини перебування назовні. Навіть вибігти з прогрітого намету у природних потребах здавалося подвигом, вартим медалі.

Та все ж, рано чи пізно, вилазити таки довелося. До того ж почало розхмарюватися і по клаптикам відкривався нам вид на долину озера. Одноманітний такий. Всюди лише порослі травою схили, помережені для цікавості то тут, то там темними плямами невеличких заростів жерепу. Та найвражаюче було не те, що ми побачили вдалині, а те, що у якихось двадцяти метрах від нас стояв ще один намет. Щоправда, у кращих умовах. Ми виявилися на невеликому підвищенні, відкриті для всіх вітрів, які, однак, наш намет витримав без жертв. А сусіди розмістилися у заглибленні, щільно оточеному зусібіч метровими стінами альпійської сосни. Ось звідки взялися голоси і сміх, який вчора ввечері так збентежив нас. Прояснилася і ситуація з кроками довкола намету – біля нас проходила стежка до води.

Хмари над Чорногорами

Ще один намет стояв метрів за двісті північніше від нас. І там люди (троє чоловіків) почали збиратися раніше, ніж ми. Коли ми тільки витягали речі з намету, вони вже все зібрали і проходили повз нашу стоянку, щоб набрати біля джерела води у дорогу. А наші ближні сусіди, навпаки, взагалі нікуди не збиралися і практично не виходили назовні, обмежуючись у зв’язках із зовнішнім, таким непривітним світом лише поглядами крізь віконце.

Та все ж, з усіх трьох, наш намет стояв найближче до озера і мав на нього найкращий вид. І це було недаремно. Адже про Несамовите озеро складено стільки легенд і оповідок, що важко перелічити. Так, розповідають, що за будь-якої погоди його плесо непорушне. А ще кажуть, що озерo не має дна, тому, варто необережно кинути камінець у воду – зчиняється буря, негода (от вже певно вчора вдень хтось накидався!). Легенди оповідають, що в Несамовитому поселяються душі людей, що наклали на себе руки або забрали життя у когось. Якщо кинути камінь у воду, з’являється білий вершник на білому коні, який починає гарцювати навколо озера, а кінь копитами відламує шматки льоду від скель. Тоді душі грішників виринають з води, напаковують кригою міхи і розносять на всі боки, – а де розв’язують ті міхи, розпочинається град (точно, так учора і було!). А ще подейкують про те, що в озері живе дух повелителя грози та бурі, що міцно спить, та будити його не варто. Але знаходиться багато людей, котрі прагнуть на власні очі переконатися, що ж відбувається з водоймою, якщо кинути в неї камінь. Кажуть, що декого з них після такого експерименту вже не бачили – щезали, бо, за легендою, були викрадені гірськими духами, що таким чином карали їх за неповагу. От такі-то веселі історії розповідають про Несамовите.

Поки ви тут знайомилися з легендами, ми нарешті зібралися і вирушили в путь. Пам’ятаючи вчорашню гірку науку, і щоб хоч трохи зігрітися, поверх вдягненого мокрісінького одягу (сухий завбачливо приховали до вечора у пакети) я вдягнула дощовик Віктора, а у свій надійно замотала наплічник. Вже на першому підйомі метод зігрівання дав свої результати: дощовик не продувається вітром і допомагає конденсувати тепло тіла. Так я дибала, як «кавайний хобіт», аж до Говерли, викликаючи здивування зустрічних – погода протягом дня виявилася напрочуд ясною.

«Кавайному хобіту» Несамовите по пояс

Як на замовлення, вітер остаточно прогнав залишки хмар і тепер було видно і гребінь хребта вгорі, і гори навколо, і далекі краєвиди унизу. Також чітко простежувалася доріжка, якою вчора спустилися, і та, що прямувала вздовж гребеня. Ми піднялися до неї. Звідси озеро здавалося маленьким-маленьким, а сірий намет наших сусідів зливався з ландшафтом, гублячись серед заростей жерепу. Видно було, як з боку долини до Несамовитого прямує ланцюжок людей. Їх було щось близько тридцяти і вони зупинялися в очікуванні задніх кожні півхвилини. Схоже, прямували до озера, але судячи з темпу, вийшли ще вчора ввечері.

На самому хребті теж стало вельми людно. Вчора ми також зустрічали чимало людей, але з початком підйому на Менчул і приходом поганої погоди, подорожніх як корова язиком злизала. Сьогодні ж їх стало ще більше, ніж учора вранці. Назустріч нам неодноразово йшли групи: то великі, то маленькі. Зустрічалися пішоходи і поодинці, і парами. Щоправда, більшість з них просто прогулювалися – їхні плечі не прикрашали мужні лямки громіздких рюкзаків. І ми подумали, що в тому є певний сенс, і можливо, наступного разу ми теж спробуємо методи стаціонарних таборів та одноденних вилазок.

Чорногірський стовпчик з міткою на фоні нижчих гір

Користуючись гарною погодою, широтою краєвиду та відновленими силами, вирішили знову долати вершини, а не обходити їх. Майже на одному подиху ми зійшли на Пожижевську, Данціж та Брескул. Гори виявилися досить схожими, лише кожна наступна вища за попередню. Підйоми здавалися довгими, а спуски майже миттєвими. Стали траплятися групи туристів, причому значна частина їх виявилася іноземцями – чехами, поляками.

І от ми побачили Говерлу. Побачили дещо несподівано. Річ у тому, що ще підходячи до Пожижевської, запримітили ланцюжок наступних гір. Здаля важко було сказати, яка з них як називається, і я міг зробити лише припущення. Як пізніше виявилося, припущення моє було у дечому хибним. Так, перед сходженням на Брескул ми бачили одну вершину попереду і ще одну – за нею. Яка відстань між ними – невідомо, тому я вирішив, що дальша – Брескул, а ближча – її передгір’я. Яким же було наше здивування, коли піднявшись на «передгір’я», ми побачили табличку «Брескул, 1911 м.», а псевдобрескул велично здійнявся попереду, набувши обрисів Говерли.

Нарешті Говерла!

Отже, Говерла, гора-легенда. Яка саме? Та хоча б така. Колись дуже давно, ще в часи угорського панування, гора не мала своєї назви. Про це якось дізнався барон Янош Нодь і вирішив першим здійнятися на найвищу у цих краях вершину, щоб дати їй своє ім’я. Взяв він із собою загін у дванадцять воїнів і в середині літа вирушив у похід. За кілька місяців вершники дісталися гори і почали нею підійматися. Йшли довго: у декого розбилося взуття, шлях раз по раз перекривали хащі, каміння, колоди. Нодя надзвичайно дратувало те, що йшли дуже важко і повільно – одного слугу він навіть пристрелив. Надвечір вийшли з лісу і побачили широку полонину. Стрімголов помчав барон до верхівки – так хотів запанувати над Карпатами, аж раптом здійнявся вітер, розпочалася хуртовина. Рятуючись від стихії, люди порозбігалися, як їх не кликав барон. А на ранок до табору під горою повернулися лише третина людей. Бо деякі замерзли в снігу, інші – загинули в бурані. Не повернувся і Янош Нодь. А ті, що спустилися, промовляли лише: «Говерло! Говерло!». Мадярською це означало «верхівка у снігу», бо людей вразило те, що серед літа верхівка гори була в снігу. Відтоді гора отримала своє ім’я – Говерла. На щастя, у нашому випадку сніг не йшов. Хоча вчора було близько до цього. Сьогодні ж погода радувала сонечком і дивовижними краєвидами.

Спускаючись із Брескула, прямо на сідловині між ним і Говерлою ми побачили наших нічних сусідів, що вийшли як мінімум на дві години раніше за нас. Обличчя здорових дядьків витягнулися від подиву, коли вони нас упізнали. Ми ентузіастично протопали повз них (вони мали обідній привал) і почали сходження на Говерлу. Вершини звідси, через крутизну підйому, не було видно, але вірилося, що вона недалеко. Зверху, важко ступаючи, йшли цілі натовпи туристів. А одні були навіть на велосипедах, правда, вели машини у руках – надто вже стрімка тут гора. Я зайняла їх, спитавши, чи не страшно по таких стрімчаках на велосипедах їздити, вони відповіли ламаною російською, що ні, зовсім не страшно. Виявилося, що це чеські туристи, з самої Праги. Ми викликали їхнє неабияке здивування тим, що, будучи киянами, говоримо українською мовою. Неприємно виявляти у іноземців подібні стереотипи.

Підйом радував нас кам’янистою крутизною не так вже й довго – омріяна вершина відкрилась моєму втомленому, та все ж таки захопленому погляду. Віктор вже бував тут, але тоді Говерла була непривітна, вкутана хмарами, а зараз вона доброзичливо дозволила оглянути себе і довколишні розкішні краєвиди. Дійсно, людей тут багацько, в основному без речей. Більшість з них приходить з боку Заросляка. Це ми схалтурили, зійшовши на Говерлу з перемички із Брескула, а вони, трудяги, волочилися від самого підніжжя. Хоча серед масовки зустрічалися і нечисленні купки справжніх туристів з наплічниками.

Та все ж, незважаючи на багатолюдність і гамір, підкорена вершина запам’яталася нам у романтичних тонах. Справа у тім, що саме на Говерлі, у найвищій точці України, я запропонував Олені стати однією сім’єю, і хвилі радості суцільно захопили мене, коли я почув її «так».

Наше перше сімейне фото

Насправді, я навіть не очікувала такого сміливого і надзвичайно романтичного жесту. Перша думка, яка прийшла в голову, що Віктор придумав це освідчення набагато раніше. Тобто все серйозно. Ну що ж, перспектива лазити по горах і зустрічати пригоди разом все життя мене влаштовує. Жартую, звичайно. Схвильовано й радісно я відповіла «так». Отже, ми тепер одна родина. Дивне, незнайоме почуття! Починаємо сходити з Говерли у піднесеному, фантастично об’єднаному в одне ціле емоційному полі.

Людей, що піднімаються, зустрічаємо протягом усієї дороги донизу. Ми летимо мов на крилах, а вони йдуть, хекають, бідолахи. Деякі питають жалібно:

– Чи далеко ще до вершини?

Я вже мовчу, щоб не вбивати у них надію, бо наші півгодини спуску рівнозначні їхнім кільком годинам підйому. Та й за відстанню вони не так вже й багато подолали, адже ці без будь-якого спорядження люди стартували зі згаданого раніше Заросляка. Що означала ця назва, ми з Оленою не знали. Тому розвинули теорію, що заросляк – це людина, яка перестала голитися і що з часом вона стає бороданем. Тобто, я вже був заросляком, а до кінця походу остаточно перетворюся на бороданя.

Спуск затягнувся. Ми вже проминули Говерляну, і поступово рослинність навколо почала збільшуватися у розмірах. Зарості альпійської сосни обабіч дороги стали суцільними. Згодом почали траплятися звичайні деревця смерек – спершу обдерті поодинокі, а згодом все більшими групами і все вражаючих розмірів. Так поступово зайшли до смерекового лісу. Разом з тим спуск закінчився, і вперше після того, як ми покинули вершину Говерли, нам трапилося опинитися на рівному місці.

На сідловині стояв стовпчик зі знаком початку третьої серії (стовпчик № 3)і від нього розходилися три дороги – на всі сторони світу (бо четвертою ми прийшли). Промаркована стежка повернула праворуч донизу, а наш шлях, як і раніше, пролягав вздовж колишнього польсько-чеського кордону, від якого зараз лишилися лише кам’яні стовпчики та поодинокі звалища іржавого колючого дроту. Такі знаки старої межі країн правили нам за супутників і ознаки траси від Попа Івана й аж до Яблунецького перевалу, де ми опинилися в передостанній день походу.

Сто відсотків пригод 3

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Wed, 24 Feb 2010 09:05:16 +0200

Продовжуємо набирати висоту, зупинки почастішали, бо ґрунт кам’янисто-глизявий, і ноги часто ковзають. З’являються перші зарості альпійської сосни. Віктор довго опирається, не визнаючи, що це вона, і тільки коли сосна повищала і набула подекуди ознак непролазності, він радісно «впізнав» її. Десь раптово губиться стежка (у горах з нею це часто трапляється), розбігшись півдесятком ледь позначених вервечок, і ми, видно, звертаємо не туди, бо доріжка, обрана нами, чомусь починає спускатися. Я висловлюю своє невдоволення з цього приводу, але Віктор запевняє, що ми йдемо у правильному напрямку. Продовжую буркотіти, і зрештою переконую мого ліберального напарника, що йти треба лівіше, причому значно лівіше, бо стежка відхиляється вправо і спускається все стрімкіше. А нам туди не треба. З орієнтуванням у просторі у мене все в порядку, наперекір такому милому для серця чоловіків твердженню про «жіночий географічний кретинізм». І хоч спираюсь я переважно на інтуїцію (а не на карту місцевості, що є обов’язком і привілеєм Віктора), вона мене рідко підводить. У сумнівних випадках я беззастережно довіряю «науці» – тобто географічній мапі та компасу.

Отже, ми таки йдемо лівіше, як я кажу – за напрямком (тобто за компасом). Швидкість пересування значно впала, бо ми зійшли зі стежки і сунемо навпростець по мокрій високій траві, яка – неприємне відкриття – ховала від нас дуже хвилястий рельєф. Купини, на яких я постійно підвертаю ноги, уповільнюють мою ходу аж так, що я змушена постійно просити Віктора зачекати на мене, поки я долаю черговий відтинок шляху. Зате на моє превелике задоволення, ми йдемо вгору. Довкола нас повзають і клубочаться вологі хмари, тому видимість досить обмежена. Перетинаємо кілька разів ручай, який, до радості Віктора, позначений на карті. Значить, ми йдемо правильно. Досить швидко виходимо на сідловину і тут зустрічаємо спочатку одну (ту, що ми пропустили при підйомі і яка, видно, піднімалася до вершини), а потім і другу (вона йшла дуже в обхід зі скиданням, а потім із набором висоти) збіглі від нас стежки. У певній точці сідловини вони помирилися, злилися в одну широку майже дорогу, по якій легко і приємно йти. Прорізь долини, з якої ми піднялися від водоспаду, тепер знаходиться по ліву руку від нас, але краєвидів не видно за міцною тканиною біло-сірих хмар.

Зрештою, не набираючи висоти, ми обходимо якийсь із малих вигинів Чорногірського хребта (туди ми піднімемося трохи пізніше), і збираємося йти на гору Піп Іван або Чорну гору. Для тих хто не знає, Піп Іван – найпівденніший український двохтисячник. А оскільки він розташувався окремо від групи інших, то його могутній профіль серед нижчих гір виглядає ще більш вражаюче. Можливо саме тому про нього існує чимало легенд. Наприклад, згідно з однією, у прадавні часи тут жили лелети – велетні, що були нащадками земних жінок і синів Божих, згаданих у Біблії, а Чорна гора вважалася центром Всесвіту, звідки різні народи розійшлися на всі сторони світу. А в іншій легенді оповідається, що не менш легендарний опришок Олекса Довбуш колись заховав тут частину своїх скарбів, а помираючи, звертався до побратимів з проханням «підняти на топірці і занести в Чорногору».

Не менш цікавою є й сучасна історія гори. Так, у 1936 році поляки розпочали будувати на її вершині нову астрономічну обсерваторію, яка би замінила вже менш придатну Варшавську. Два роки будівництва вилилися у п’ятиповерхову кам’яну споруду, з автономною опалювальною системою, акумуляторною та іншими необхідними для життя й роботи персоналу зручностями. Астрономічні дослідження лише починали набирати обертів, коли вибухнула Друга світова війна. Після поділу Польщі комплекс перейшов у власність радянської держави, яка перехопила естафету небесних досліджень. Та, схоже, не судилося Чорній горі стати науковим центром, бо менш, ніж за два роки Карпати знову поринули у вир військових подій і про обсерваторію забули. І от вже майже сімдесят років лише вітри і туристи блукають порожніми коридорами, а проекти з відновлення функціонального призначення споруди, які неодноразово обговорювалися на різноманітних семінарах та нарадах, так і лишаються на папері.

Але, як би там не було, побувати на Попі Івані все одно варто. Ми це зрозуміли і тому з ентузіазмом вирушили штурмувати наш перший двохтисячник. На думку Віктора, краще підійматися на Попа без рюкзаків, які можна заховати у кущах альпійської сосни. Гущавина останньої та ще погана погода сприятимуть тому, що навряд чи хто їх помітить. Так і робимо, забираючи з собою про всяк випадок мобільні телефони і гаманці. Ну і, звичайно, фотоапарат. Скоро нам почали зустрічатися туристи, вигляд у них, щоправда, досить змучений, і всі вони закутані у дощовики і купу одягу та із занепокоєнням у голосі питають про погоду «нижче». Нас чомусь це не насторожило, а даремно.

На підйомі вітер стає все сильнішим, а схили обабіч стежки – все крутішими. Інколи здається, і це враження підсилюється непробивною ватою хмар, якою обкладено весь довколишній простір, що реальною є лише вузька стежка під ногами, справа й зліва, ззаду й зверху від якої – порожнеча чи провалля у невідомість. Вітер б’є знизу і справа, рівномірно й напористо, ніби збирається зіштовхнути з цих крутосхилів, що змушує нас здійснювати підйом, міцно взявшись за руки. Але, здається, ніхто не проти. Відчувати сильну руку друга – що може бути кращим у таких умовах?

Привид обсерваторії

Обсерваторія виринає з хмар раптово, як сіра велика примара. Віктор сміється з мого спантеличення. Я й справді не очікувала, що ми так швидко дістанемося до неї. Ще більшою несподіванкою виявляється палатка на цьому пронизуваному чортовієм понадхмарному клаптику. Біля обсерваторії досить людно, на нас майже не звертають уваги, тому ми, не довго думаючи, пірнаємо всередину приміщення. Хух, від вітру хоч трохи сховалися. Споруда виглядає сильно занедбаною. Цікаво, скільки туристичних навал вона вже пережила? Ділимося з Віктором інформацією про цей непересічний об’єкт сучасного туризму: я розказую, що згадки про перебування в цій обсерваторії у свої студентські роки культовий український письменник Юрій Андрухович помістив у кілька творів – у роман «Дванадцять обручів», де художньо трансформував її образ, і в есей «Дезорієнтація на місцевості», в якому виклав коротеньку історію цієї споруди.

Проводимо цілу фотосесію з різних ракурсів і поверхів. Я навіть вмовила Віктора залізти на аварійний третій поверх якимись обірваними залізобетонними східцями. Стеля тут дерев’яна і явно вже прогнила, тому ми не довго топталися по ній, тим більше, що нічого цікавого не знайшли. Уривки хмар вільно плавають всередині, фантасмагорично підсвічуючи кадри: ми на фото виходимо, як прибульці. Віктор прикалується: «Ми прийшли з миром!», – повільно махає рукою.

«Ми прийшли з миром!»

Поблукавши напівзруйнованою обсерваторією, знову виходимо надвір. І вітер з новою силою налітає на нас. Поки ми перебували під захистом могутніх кам’яних стін споруди, він безсило висолоплював язики білих хмар крізь дірки колишніх вікон. І це не лякало, хоча й навівало якийсь тужний настрій. Та тільки було варто вийти назовні, як він вже огортав повністю і, здавалося, ще трохи, і понесе. Особливо сильно дуло біля кутків обсерваторії – там навіть ходити і стояти доводилося не вертикально, а під деяким кутом. А що, це навіть приємно, опертися на невидиму силу, яка штовхає у безодню.

Спускаючись з Попа Івана зустрічаємо одну пару. Він і вона також без наплічників і, незважаючи на нетеплу погоду, як і я, в шортах.

– Далеко ще до вершини? – запитав хлопець.

– Ні, – утішив його я.

– Так, – підготувала до майбутніх труднощів Олена.

Усе у світі відносно, тому ми не стали сваритися і визначати, що таке «далеко» і скільки у ньому кілометрів, кілосекунд чи ще там чого.

І от ми повернулися до наших рідненьких. Наплічники лежали між невисоких заростів жерепу там, де їх і залишили. Вітер, як невтомний пастух, все так же гнав свою отару хмар через гребінь хребта. Певно, вони були дощові, але краплинки вологи не встигали розвинутися і якимись зародками летіли услід за своїми батьками.

Не знаючи, якої погоди чекати далі, вирішили пообідати тут. Сховавшись за колонією жерепу і прикривши спини наплічниками, заходилися біля своїх продовольчих запасів. Їжу поєднуємо із тим, за чим, власне, й прийшли. Вбираємо у себе вітер і простори. Все-таки тут надзвичайно красиво. Незважаючи на мокрі кросівки.

Схоже, черговий етап випробовувань ми склали успішно, тому Чорногора дозволила нам роздивитися себе. Не минуло й десяти хвилин після того, як ми знялися після обіднього привалу, а вже хмари лишилися десь позаду. Лише Піп Іван ще ховався за білою стіною. А попереду зеленіла гострими хребцями спина Чорногірського масиву. Вузенька стежка незрадливо вела нас від однієї вершинки до іншої. Численна армія туристичних ніг настільки втоптала її в землю, що місцями рівчачок доріжки був завглибшки до кількох десятків сантиметрів. Тому доводилося йти одне за одним.

З часом перепади між вершинами стали значнішими і доріжка стала лінуватися. Вона вже не забігала на кожну маківку, а сором’язливо обходила її то зліва, то справа. А ми ж хотіли подолати всі двохтисячники. Тому на черговій сідловині покинули її товариство і подалися у напрямку вершини просто через траву і каміння. Це був Менчул.

Вид з хребта

На нього ми твердо вирішили вилізти. А даремно. Чим вище ми піднімалися, тим гіршою ставала погода. Стежки, мабуть, з цього боку принципово не було. І далі ми зрозуміли, чому. У траві став траплятися колючий дріт, а сам рельєф перетворився на хаотичні звалища білуватого каміння. Стрімкість підйому ускладнювалася хиткістю і слизькістю цих брил. Ставлячи ногу на чергову каменюку, я не знала, чи послизнеться нога, чи похитнеться сам камінь, чи втрапить нога у колюче дротяне плетиво, чи – і що траплялося найчастіше – усе це станеться разом. Але цікаво: ми прискорилися. Оце, кажу Віктору, прикольна комп’ютерна гра: in the real world, зі спецефектами і ускладненням кожного наступного level’у. Рівень шостий – каміння, дріт, туман, підйом. Розгадка насичення «левелу» подібною атрибутикою: швидше за все оборонно-наступальні бої Другої світової, бо вершина, до якої ми таки добралися, ще й капітально обкопана шанцями, так що тут довелося вже зображувати справжній штурм укріпленої висоти.

Колючий дріт під покривом хмар

Чи то як дика кішка, чи то як людина-павук, я стрибала з каменя на камінь, вчіплюючись ледь не зубами – нігтями у тверду породу, напружуючи усі м’язи (бо на спині ж рюкзак), зціпивши зуби – а ти все ж піддасися, проклято горо! Трохи позад мене в еквілібристиці вправлявся Начальник. І гора піддалася. Але тут же й помстилася. Ледь ми попадали на вершині у мокру траву, як почав накрапати дрібонький дощик. Ми проглянули мапу і виявили, що зачепили край маркованого «чорним» маршруту. Напевно, це було неспроста. Дощик вирішили проігнорувати, дощовики поки лежать складеними у наплічниках. Починаємо спускатися, а на нас спускає ніжки дощ. І чим далі, тим густіше. Вперто йдемо, сподіваючись на його короткочасність.

Дощик переростає у дощ – зливу – град. Вітер хльоскає цим градом в обличчя, батожить крижаними струменями лівий бік. Ми вже змокли до останнього рубця. Мене трохи рятує кепка (принаймні, по обличчю не так б’є), а Віктор прикривається картою, яка знаходиться в пластиковій папці. Під ногами суцільне болото, стежки-рівчачки, такі милі, коли сухі, перетворилися у каламутні струмки. Пробуємо йти по траві. Теж не кращий варіант, хоча не так слизько. Падаємо з дивовижною регулярністю, вже брудні, як мешканці пекла. Довкілля нерозрізнюване, якби не знаття, що це майже дві тисячі, – то можна подумати, що це степова Україна в сильний дощ. Вітрюганище, напевне, прагне розтерти нас по цих горах. І ця чортівня триває так довго, що здається безкінечною.

Чорногори-2009

Дощі – прозора смерть – ідуть навально

Так невідступно білий град січе

в лице по скронях вітер в очі пада

зриває одяг. З вій вода тече.

У Чорногорах шлях наш пролягає

лютують дощ і вітер. Ну той що ж.

Мета нам світло душі зігріває.

Тут сонць не видно. Ми йдемо у хмарах

Якась суцільність неба і землі.

Дві тисячі під нами – як провалля

неосягненності височини.

Звіріє вітер. Зимно змоклим вщент.

Але йдемо, доріг не розбираючи.

Тримаєм нерви – струнами,

стриножим волю – розумом

і серце – лиш оголене

під крижаним дощем.

Тримаємося лише напруженням волі. А так хочеться у затишок, у сухе і тепле місце під назвою палатка! Робимо привал: зуби цокотять, тіло тіпає, і цей дріж такий нестримний, що хочеться чи то сміятися, чи то плакати. Найгірше буде, якщо захворіємо. Мого чуба витіпало з-під кепки, він намок, заіндевів і боляче цвьохає мене по очах, як не намагаюся його заправити назад. Дощовики, запізно правда, та дістали: щоб не намочився залишок сухих речей (найстрашніший кошмар – ввечері не буде в що перевдягнутися), закутали мій рюкзак. І мене – вітер тепер не так дошкуляє, проте зігрітися все одно неможливо.

Через те, що ми раптом абсолютно збайдужіли до навколишнього світу, «пропустили» Бребенескул (2018 м). Точніше, ми на нього піднялися, подивилися на табличку, і не зупиняючись потьопали далі. До речі, не в тому напрямку. Це буквально за кількадесят метрів з’ясував Віктор, поставивши сакраментальне питання: де доріжка? Я традиційно пропоную йти «за напрямком», що й робимо. Йдемо на північний захід і майже одразу натикаємося на стежку, практично невидиму в таких погодних умовах. І функціональну теж досить умовно, бо йти доводиться обіч неї.

Останні кілометри до планового місця ночівлі йшли майже на автопілоті. Хоч ми вже не мали сил і бажання йти, але не було іншого виходу, як дістатися до відомого з моїх минулих походів місця. Адже шукати нове на хребті у зливі і при видимості у кільканадцять метрів – справа безнадійна. Тому ми й рухалися понад стежкою (саме понад, оскільки витоптаний рівчачок перетворився на слизьку смугу, помережану калюжами) і я час від часу звірявся з картою за прикордонними стовпчиками (бо більше нічого не було видно – лише трав’яний схил – і непроникна стіна білих хмар навколо).

Втома накопичувалася з неймовірною швидкістю. Вітер, дощ і град знущалися над тілом, біла імла навколо намагалася тиснути на психіку. Але кілометри погодних випробувань притупили відчуття болю і нам вже було байдуже до мокрого до нитки одягу, слизької стежки і каміння у траві, через яке і при гарній погоді складно пройти не перечепившись.

Аж ось стежка дещо спустилася з гребеня і вітер одразу ущух. Ми зробили привал. Після тривалої негоди тиша, що раптово огорнула нас, здавалася неймовірною. Ми стояли, окутані хмарами на схилі, що став ще крутішим. Лише карта розповідала, що спуск тут не обривається у безодню, а виводить на берег високогірного озера Несамовитого. Якби не хмари, то ми би його побачили звідси. Але зараз все навколо було прикрите хмарною білістю і нам лишалося лише вірити, що ми дійсно там, де думаємо.

Ніби підтверджуючи правильність наших здогадів, за кілька метрів з’явилася добре витоптана стежка, що відгалужувалася від основної і під різким кутом обережно сповзала по схилу донизу. Ми пішли нею. За кілька хвилин спуск скінчився, і ми вийшли на рівну ділянку. Як довго вона тягнулася далі, було невідомо, бо тут, як і нагорі, все ховалося за хмарами.

Ми вже почали сумніватися у тому, що спустилися у потрібну долину, коли раптом помітили його. Вода хлюпотіла майже перед нами. Через хмари ми побачили озеро, лише підійшовши до нього впритул. А здалеку його плесо здавалася просто білою плямою, яку природніше трактувати, як продовження схилу.

Швиденько пройшовши берегом, знайшли рівненьке місце неподалік від берега і вибрали його для стоянки. Від усвідомлення того, що мукам прийшов кінець, з’явилися нові сили і ми досить швидко поставили намет і затягнули все всередину. Як виявилося, дуже вчасно. Бо тільки-но залізли під укриття, як знову розпочався дощ. Здавалося, що спустившись з гребеня, ми відірвалися від переслідувачів, а тепер вони знову знайшли нас. Але з поставленим наметом ні вітер, ні дощ вже не мали сили над нами.

Сто відсотків пригод 2

mandrivnik@NOMAIL.blox.ua — Wed, 24 Feb 2010 08:55:01 +0200

Ура! Нарешті подолана перша протовершина. Дорога вилізла на пагорбок і навіть трохи спустилася. У сідловині ми порівнялися з невеликим наметом – тут розташувалася стоянка ще однієї туристичної пари. Але ми туристи крутіші й не зупиняємося напівдорозі. Отже, деремося далі. Хоча деремося – це вже не те слово, бо дорога вийшла нарешті на полонину і просуватися стало легше.

Наш перший підйом. Фу-у-ух!

Це дивлячись кому! Щось я себе вже кепсько почуваю. Віктор весело скаче попереду. Продовжує радувати хіба що близькість ночівлі. Краєвид став ширшим, і ніби на самому краєчку полонини стало видно дерев’яну хатку, а праворуч і вище за неї відкривався ідилічний пейзаж: світла соковита трава похилого пасовиська з флегматичними коровами та діти, що розважалися, катаючись верхи на конях. Все це узято в рамку з похмурих гострих смерек, а ще ширший овид обмежують синьо-сизі гори і хмари. Знаходимо дивну подібність між смереками, так нібито вони клоновані, або намальовані. Сміємось: вражаюча комп’ютерна графіка!

А посередині полонини постав велетом кремезний дуб. Звідки взявся він на відкритій всім вітрам місцевості і як зміг тут розгорнути на повну силу свої рамена – невідомо. Не проливає світло на цю таємницю навіть табличка на його стовбурі. Зате добре висвітлює особливості місцевої економіки, представленої торгівлею сиром, бринзою та вурдою. Що таке вурда не знаю ні я, ні Олена. Починаємо висувати гіпотези, але потім схиляємося до думки, що краще спробувати – тобто емпіричним шляхом встановити істину.

– Ви там часом не скарби шукаєте? – Чуємо чийсь голос, коли підходимо до хатки, біля якої вигідно розташувались місцеві жителі, обсівши колоди.

– Ні. Ми в гори йдемо, – просто відповідаю я.

– Так ви вже в них прийшли! Яких вам ще гір треба! – залунали веселі голоси, які потонули у хвилях сміху.

– Спитай про магазин, – бурчить ззаду Олена.

– А магазин тут знаходиться? – Як Пилип з конопель на те Віктор, який чомусь при цьому запитанні уважно розглядає карту. Аборигенів важко заскочити: таке враження, що вони все здатні узяти на кпини:

– А то де такі карти продаються – з магазинами? – іронізують.

Розвеселений молодик ще «підказує»:

– Там на Попі Івані ларьок осьо відкрили, то ще туди сходіть. – А в самого чорти в очах скачуть. Ага, так ми й повірили.

– Та ні, – відказуємо, – це ми оголошення на дубі прочитали, що тут сир і вурду продають. – Тепер вони думають, що ми з них кепкуємо. Знизують плечима:

– А ви зайдіть до хати, спитайте.

Ми скинули рюкзаки, Віктор підійшов до порогу, на якому сиділа і солодко облизувалася плямиста кішка. Ще одна вискочила зсередини, коли я увійшов до темної, без жодного вікна кімнати. Звідти ліворуч і праворуч вели дерев’яні, як і все навколо, двері. Коли очі призвичаїлися до світу напівтіні, біля протилежної стіни я помітив хлопчика, що сидів і, схоже, з самої моєї появи не зводив з мене очей.

– Сир продаєте? – Спитав у нього, як у дорослого.

– Дорослі там, ліворуч, – видав свою непричетність до ділового світу малий.

Сусідня кімната була дещо світлішою за попередню – її освітлювало аж одне вікно, точніше віконечко, після погляду зсередини на яке темрява навколо здавалася особливо густою. Невелика хатинка, прямокутна у плані, виявилася суцільним лабіринтом усередині – з нової кімнати вів прохід до ще однієї – ще темнішої. Лише вогонь десь там танцював невтомно своїми червоними язиками. Я вирішив не заглиблюватися далі і просто погукав. На мій голос вийшов чоловік. Мене цікавив сир і він люб’язно запропонував скуштувати всього потрохи. Тут понад стінами висіли мішки і стояли дошки з ще не готовими продуктами, а на полиці поруч розмістилися товари на продаж: кругляк вурди, звичайного твердого сиру і діжечка з бринзою. Але насправді на смак все виявилося не таким, як очікувалося. Твердий сир був більш прісний, ніж магазинні аналоги, бринза не трималася купи і була вкрай пересоленою. Лише невідома раніше вурда стала для мене найприємнішим відкриттям. Такого мені ще не доводилося куштувати раніше. Найближчий до неї за смаком і консистенцією, на мою думку, Адегейський сир. Але вурда, без сумніву, набагато смачніша. Можливо, цьому ще й сприяли обставини. Адже подумати лишень – дертися півдня вгору, щоб зробити покупки. У такому разі вони просто зобов’язані бути неперевершеними.

Полонинський магазинчик сиру

Насолодившись новими смаками, повертаюся до Оленки. Позаяк дегустація вдалася (відзначимо щедрі шматки на пробу і халявність), я потягнув колежанку з собою.

Я в той час знаходила спільну мову з місцевими жителями, які, щоправда, дізнавшись, що ми з Києва, досить помітно охололи до продовження комунікації.

Зрештою, вурда і бринза куплені, потрібний напрямок доброзичливо вказаний веселим молодиком, що пропонував нам шукати ларьок на двохтисячнику, – і ось ми знову продовжуємо наш шлях вгору. Доріжка стрімко береться між смереками, обертаємося, щоб ще раз помилуватися гостинною полониною, але, на жаль, наших нових знайомців вже не видно – вони почали спускатися до села. Лише виднокрай розгортається все ширше.

А ми нарешті заходимо на посадку. Карта пообіцяла за сідловиною трохи вище ферми гарну галявину під захистом високих смерек і просто з шикарним видом на гори. За сідловиною знайшли джерельце з дерев’яним пристосуванням для напування худоби, а за сто метрів далі – очікувану площадку для ночівлі. Тут міг би розміститися цілий табір, а на те, що в цьому місці нещодавно зупинялися, промовисто вказували вистелені гілками прямокутники, оточені рівчачками для стікання води. Оскільки вся галявина була порожньою, то ми вибрали місце, яке нам найбільше сподобалося.

Про те, що кожен день нашого походу обов’язково увінчується пригодами, ми спершу не здогадувалися, помітили цей феномен вже згодом. І навіть якщо весь день пройшов абсолютно «нецікаво», то це лише вказувало на надзвичайну пригоду під вечір. Ще однією особливістю виявилося лавиноподібне наростання кількості та якості цих пригод – одностайно ми визнали, що останній повний день мандрівки був найкрутіший.

Перший вечір надзвичайної пригоди ми не отримали. Але мали пачку невеличких. Найперша сталася, а, точніше, виявилася, вже коли ми почали діставати речі з рюкзаків. На своє здивування, я витягнув звідти не зовсім те, що клав. Я знайшов роздушену пластикову банку варення і цілу добірку солодких речей: полуничний спальник, полуничну палатку, полуничні консерви та інші приємні на доторк дрібниці. Отже, перші півгодини нашої стоянки ми витратили на відмивання туристичної атрибутики від варення. До речі, саму банку вдалося повернути у її первинний стан, що дозволило нам насолоджуватися не тільки віддиранням, а й споживанням полуниць.

Щоб організувати миття постраждалого спорядження, Віктор кілька разів спускався до джерельця. В мене ж на це вже не вистачило сил, і я потихеньку наводила лад у нашому таборі.

Поки ми поралися у побутових справах, почали з’являтися інші туристи. А їх принесло трьома хвилями – і всі з зустрічного боку. Перших ми скоріше навіть не побачили, а почули. Хоч їх було всього двоє, але вони постійно когось гукали. Порівнявшись з нашою галявиною, зробили привал. Переводили дух щось хвилин з п'ятнадцять, періодично погукуючи. Потім знялися з місця і на прощання попросили нас повідомити їхнім супутникам, що відстали, про місце збору на сусідній полонині. Десь за дві години по тому принесло другу хвилю туристів. Це пленталися загублені. Попереду йшов один, а за ним чвалав інший. Задній, схоже, був геть знесилений, бо навіть палиця в руці не допомагала йому йти швидше, і передній час від часу мусив зупинятися. Під час однієї з таких зупинок ми і повідали їм про їхніх попередників. А третя хвиля прийшла вже тоді, коли у нашому мікротаборі запанувала тиха пора. Ми саме вляглися спати і вже лежали в очікувані перших снопередач, як почули, що до нас наближаються. За голосами вдалося зрозуміти, що новеньких теж двоє. Але, на відміну від усіх попередників, вони кинули якір поруч з нами. Як це все відбувалося, я вже не чув, бо поринув у перший карпатський сон.

Ранок зустрів нас не сонячно. Але маршрут є маршрут, і будильник о шостій ранку покликав нас у новий день, який приніс перші гостросюжетні пригоди. Але про це згодом. А поки що ми розпалюємо вогонь, несемо воду на приготування їжі та займаємося сніданком. Сусіди наші також прокинулися. І теж зайнялися вогнищем.

Спокійному плину подій завадив дощ, що налетів раптово. Взагалі швидкість зміни погоди поблизу найвищого хребта просто вражає. Хмари беруться просто нізвідки і так само з порожнечі приносять дощ. Він загнав наших сусідів назад спати, але я не здався. Мокнучи під холодними краплями, я все ж таки довів наш польовий суп до готовності і поставив на його місце воду на чай. На щастя, вогнище вже мало в запасі чимало жару, тому для нього підходили навіть змокрілі дрова.

Та не встигли ми насолодитися першим гірським сніданком, як дощ ущух. Репетиція скінчилася. Туристи знову повиходили й відновили свої приготування. А ми вже поснідали і взялися до зборів в дорогу. Хоча я за звичкою тягнув кошеня за хвостик і Оленка за це сварилася на мене, походжаючи біля свого вже зібраного наплічника, ми вирушили у путь ще до дев’ятої ранку, залишивши сусідів за питтям чаю і побажаннями зустрітися на Говерлі.

Ранкові краєвиди

Що похід наш – суцільна пригода, говорити зайве. І те, що вона складається з низки великих і малих, теж зрозуміло. І якщо великі траплялися не дуже часто, то малі інколи просто лізли поперед туриста в пекло. Не став винятком і сьогоднішній ранок. Перша дорожня пригода сталася вже на першій хвилині ходу. Ми вльопалися в болото. Звідки воно на схилі гори і чому ми не помітили трясовину у кількох метрах від табору, невідомо. Але факт. Не в теорії, а на практиці стало зрозумілим, чому стежка на цій невеличкій полонині не йде прямо, а вигинається дугою. Але хіба для того йдуть в гори, щоб топтатися по стежках?

Натопталися, дякую. Я одразу ж промочила свої кросівки, що мають замість міцної шкіряної основи тоненьку сіточку. Звичайно, в них не спекотно, але, як показало продовження походу, вони абсолютно непридатні для пересування суворим карпатським краєм. Про це мої ноги дізналися від гострого каміння, липкого холодного глею та потоків зимної води. А що висихати ці породження індустрії моди за ніч не встигали, то волога + холод = супервідчуття нон-стоп.

Пригода номер два мала більш мирний характер. Я би навіть сказав, споглядальний. Нічого особливого не сталося, а просто стежка з полонинної перетворилася на лісову. Причому ліс навколо постав, як то кажуть, дрімучий. Густо порослі смереки створюють напівморок, а відсутність хвої на нижніх гілках навіює таємничо-моторошні думки. Це все одно, що раптово з сонячного дня потрапити у похмурий осінній ранок. Замшіле каміння і тоненькі скісні промені сонця, що де-не-де пробиваються, довершують враження казковості.

Ліс дрімучий

Як і в кожній добрій казці, якщо кудись йти, то можна декуди й прийти. Поступово стежка підіймалася все вище і дерева ставали все нижчими. Незабаром якось непомітно зникла непроглядність, відкрилися краєвиди. От ми вже побачили схили сусідніх гір, а ще за кілька хвилин за вершечками нижніх смерек почав проступати овид з цілими пасмами далеких синюватих хребтів. А ще з кожним кроком все гучніше гуло десь попереду. Шум, ледве вловимий уночі, тут ставав таким близьким, що часом доводилося підвищувати голос при розмові.

Водоспад під Смотричем і Вухатим каменем

І от ми побачили його. Хотів би назвати, та імені не знаю. Ні на карті, ні від людей я не чув про назву цього водоспаду, хоча і там, і там про нього знають і розповідають. Та все ж, краще раз побачити, ніж слухати різні байки. Ну що ж, водоспад як водоспад. Не великий, але й не маленький. Такий собі. Нормальний. Але на цьому відрізку шляху єдиний у своєму роді. Тому унікальний. І саме через те – цінний.

Пофотографувавши цінність і нас біля неї, рушили далі. За планом, звідси мали підійматися ліворуч, щоб зійти на гору Смотрич. Але місцеві біля хатки з вурдою, а потім і наші нічні сусіди згадували про якусь гору Вухатий Камінь, яка знаходиться праворуч. Обидва варіанти мали приблизно однакову довжину і сходилися разом якраз перед самим виходом безпосередньо на Чорногірський хребет, тому ми вирішили почухати за вушком.

Кам’яні мордочки з вухами

Вухо знайшлося не одне. Ще коли підходили до водоспаду, то бачили на схилі сусідньої гори чимало скелястих утворів. Не минуло й півгодини і ми опинилися біля першого з них. А потім просто йшли від одного до іншого, поступово набираючи висоту. З набором висоти змінилася і погода. Значно посильнішав вітер, почав гнати білі хмари. На якомусь етапі вони заволокли все навколо, лишивши нас наодинці з кам’яними вухами, деякі з яких, мушу сказати, мали досить химерні обриси. За формою і розмірами колекція кам’яних фігур могла би змагатися з розпіареною кримською долиною привидів. Але там до міста – година ходу, а тут місцина хоч і надзвичайно красива і містична, але дуже далека від джерел цивілізації.

Кам’яні велети

Як у Віктора, перепрошую, все красиво. Можливо, йому й простіше – він в шортах, і кляті намоклі штани не стьобають його при кожному кроці. Ви ж пам’ятаєте, що зранку був дощ? Ну так от, піднімалися від водоспаду ми добре натоптаною стежкою, але з надзвичайно зарошеною високою травою обабіч. Хмари перелізли через перевал, на який ми взбираємося, і попливли собі далі, вселяючи надію на те, що сонце таки висушить добряче змоклий знизу одяг. Надія виявилася даремною. Додатком до Вухатого Каменю і дивовижних краєвидів став пронизливий вітер, який не покидав нас відтоді аж до спуску з Говерли, тобто протягом ще двох діб. Не можемо, правда, поскаржитися на відсутність різноманітності: вітер змінював періодично потужність, напрямок і вміст «додатків» – град, дощ, ледь не каміння з неба. Хоча на наш загальний настрій це не дуже впливало. Ми так давно мріяли про цей похід! Особливо Віктор, котрий говорить, що хотів здійснити щось подібне ще з 2006 року. Те, що люба тобі людина поруч, що не кажіть, зігріває краще за традиційні для турпоходів спиртне та колективні посиденьки біля вечірнього вогнища.

Вухаті химери