Мандрівник з України

Щиросердечно вітаю читачів блогу з Новим 2012 роком! Бажаю у ньому нових захопливих мандрівок і хвилюючих відкриттів! Обєктів для подорожей можна знайти безліч, але якщо не знаєте з чого почати, можете відкрити для себе щось з того, що зявилося на цьому блозі за останній рік.

Туристичний сезон 2011 року ми розпочали з Кримських гір. З 5 по 8 березня наша група відвідала ряд печерних міст (Бакла, Качі-Кальйон, Сюйрень, Чилтер-Коба, Ескі-Кермен), взяли участь в екскурсії астрономічним містечком, побачили "місячне" озеро і ще чимало природніх окрас північно-західних Кримських гір.

2 квітня мали похід вихідного дня в околицях Сум. У цій мандрівці ми розвідали прибережні ліси на північний схід від міста - вгору за течією Псла.

17 квітня відкрився велосезон. Маршрут мав вигляд кривенького кільця, яке виходило з Сум у північному напрямку, а поверталося у східному. На своєму шляху побачили архітектурні памятки Стецьківки, Хотіні (найдавніше село Сумщини), Кияниці (найкрасивіший палац Сумщини).

З 26 по 28 червня мандрували вздовж Десни. Виїхали з Конотопа, ознайомилися з Батурином(гетьманський палац, реконструйована фортеця), Сосницею(батьківщина О.Довженка), Мезином(розкопки поселень первісних людей), Новгородом-Сіверським(одне з найдавніших міст України). Кожен обєкт вразив по-своєму. Таке враження, що на невеличкому клаптику на межі областей зібралися памятки історії від прадавніх часів до сьогодення.

Велопоїздка 20 липня мала менший кілометраж, але не менші враження. Цього разу ми вирішили забути про асфальт і дослідити лісові дороги на північний схід від Сум.

27 серпня ми мандрували на захід від Сум. Відвідали єдиний на Сумщині заповідник (Михайлівська цілина), Недригайлів з селами Кулішівка(найперший у світі памятник мамонту) та Хоружівка(чимало цікавих архітектурних та скульптурних памяток 2000-х)

4 вересня мали подорож у південному напрямку до берегів річки Ворскла. Побували у лісі з кількастолітніми соснами і побачили Бакирівську церкву - найдавнішу з тих, що залишилися на Сумщині.

16 і 20 вересня знову досліджували околиці Сум. Цього разу звернули погляд на захід. За дві поїздки ми повністю ознайомилися з побережжям Косівщинського водосховища - найбільшого водосховища на Сумщині.

27 вересня побували у ряді сіл на південь від міста - Червоному, Великому Бобрику та Нижній Сироватці. Побачили кілька красивих церков-памяток архітектури, старовинний парк.

Закриття велосезону відбулося 7 жовтня. Цього разу мали поїздку до Кияниці, але не вже розвіданим шляхом (асфальтом), а лісовими дорогами навпростець. Поїздка виявилася успішною. Окрім самого палацу в Кияниці ми навіть випадково проїхалися військовим полігоном.

 

Цього року вересень видався навдивовижу теплим і сухим. Тож чи не на цей місяць припало найбільше моїх велопоїздок у всьому сезоні. Востаннє у вересні я їздив у невелику 60-кілометрову мандрівку 27 числа. Зі мною був мій незмінний в останні рази напарник Андрій. Нагодовані бездоріжжям Косівщинських берегів, ми вирішили зробити поїздку переважно асфальтованими дорогами. А напрямок вибрали південний – щоб побачити кілька сусідніх населених пунктів з пам’ятками архітектури.

Не подолавши всього маршруту за перший раз, ми не забарилися повторити спробу. Недосліджену ділянку вирішили пройти у першу чергу, а це передбачало й зворотній напрямок руху. Крім того, пам’ятаючи про підступи Косівщинської дамби, було вирішено переїхати на лівий берег автомобільним мостом нижче за течією, тобто в межах міста Суми. Озброєні деяким досвідом першої експедиції і з добре відновленими силами, 20 вересня 2011 року ми з Андрієм вирушили в навколоозерну веломандрівку вдруге.

Фернан Магеллан, Жуль Верн, Юрій Гагарін... Що об’єднує ці, на перший погляд непоєднувані імена, досить віддалені між собою у часовому і просторовому вимірах? Звісно, покопирсавшись у літературі, можна знайти чимало цікавого, але, навіть не заглиблюючись у паперові лабіринти, будь-хто погодиться, що кожен з названих став піонером у свого роду кругосвітніх подорожах. Магеллан був першим, хто зважився на це в житті реальному, Верн – зайняв свою нішу у світі вигаданому, а Гагарін вивів це питання на космічний порядок. Звісно, немало людей бажали розширити цей список, не в останню чергу за рахунок власних імен. Але є й такі, для яких головне не слава, а саме усвідомлення того, що здійснено мандрівку навколо чогось. От, наприклад, як наша скромна компанія. Так, ми не мали стількох помічників, як Магеллан, ніхто з нас не володів літературним хистом Верна, а наші велосипеди не йшли ні в яке порівняння з ракетою Гагаріна. Проте в нас було бажання і мета. Залишалося лише знайти об’єкт. І, як це нерідко трапляється, він знайшовся просто під носом (тобто, поблизу міста Суми) – Косівщинське водосховище.

Новий шлях перетинав галявину впоперек і входив до лісу з північного боку. Дорога здавалася більш накатаною, але, знову ж таки, це могло статися не без старання грибників, які не турбуються про те, щоб шлях вів кудись ще, окрім лісової глушини. Скоро ми досягли чергової розвилки з трьома рівноправними варіантами. Згадалися казки. Ліве відгалуження ми відкинули одразу, бо за кілька десятків метрів воно було завалене деревами. Центральний варіант не сподобався, бо він одразу йшов на набір висоти. Ми вибрали праву дорогу, яка вела далі долинкою.

Кияниця. До середини ХІХ століття це був нічим не примітний хутір, загублений у лісах на північ від Сум. Але доля поселення кардинально змінилася, коли успішний підприємець Іван Герасимович Харитоненко придбав навколишні землі. Хтось би міг посміятися з такої дивної покупки, але Харитоненко мав талант робити гроші там, де інші лише знизували плечима. У 1866 році він споруджує тут цукровий завод, обладнує його найсучаснішою технікою і запускає виробництво. Невеличкий хутірець починає стрімко зростати – працювати на прибутковому виробництві і заробляти хороші гроші прагнуть не лише місцеві. Самому Харитоненку тутешня природа так припала до душі, що на невеличкій річці Олешні він створює мальовничий ставок, на березі якого закладає парк з палацом. Побудований у 1890 році в неоренесансному стилі він і досі вражає довершеністю форм – від загальних рис і аж до дрібних деталей. Про розмах будівництва свідчить і площа палацу – 1500 квадратних метрів. По смерті цукрозаводчика його дітище за заповітом відійшло до подружжя Ліщинських, які володіли маєтком до громадянської війни. За радянських часів палац разом з парком було націоналізовано і перетворено на санаторій. Чим є палац у Кияниці в наші дні – ми вирішили побачити на власні очі. А щоб краще посмакувати історичний колорит і відчути, як колись люди добиралися з Сум до Кияниці, ми обрали не асфальтовану трасу, а ґрунтові лісові дороги.

Спершу маршрут велопоїздки пролягав від Сум вздовж Харківської траси до мосту через Ворсклу. Але згодом виникла ідея подовжити його до села Бакирівки. Посеред цього непримітного на перший погляд поселення, що загубилося між заплавних лук та соснових лісів, можна побачити дерев’яну церкву з табличкою, на якій викарбовано «1539». Таким чином, Бакирівка може похвалитися згадкою про найдавніший з храмів Слобожанщини, який існує донині.

Від Вільшани до Недригайлова – рукою подати. На одному подиху ми пролетіли проміжні села Віхове та Вакулики і якраз в розпал обідньої перерви потрапили на головний майдан райцентру. Знайшовши магазинчик з столиками під парасолею, ми зупинилися на обід. Позаду лишилося 97 кілометрів шляху. Як пізніше виявилося, це була рівно половина моєї сьогоднішньої дистанції. Я ще не був змучений, тому, швидко знищивши свою порцію калорій, подався на невелику прогулянку майданом.

В останні вихідні літа ми з друзями вирішили здійснити веломандрівку у нерозвіданому раніше напрямку – на захід від Сум. А щоб їхати було цікавіше, маршрут проклали через кілька унікальних об’єктів. Серед них: Михайлівська цілина – найменший (до 2009 року) в Україні та єдиний на Сумщині природний заповідник; пам’ятник мамонту в селі Кулішівка – перший у світі і єдиний в Україні; а також село Хоружівка – батьківщина першого (і поки що єдиного) Президента України, що народився на Сумщині. Отож, 27 серпня 2011 року я зі своїми друзями – Пашею та Фесом, сповнений ще свіжих сил і очікування зустрічі з цими першо-єдиними об’єктами, покидав межі ранкового міста.

Походи вихідного дня приваблюють своєю простотою і спонтанністю. Коли готуєшся до якоїсь багатоденної мандрівки, доводиться прискіпливо вивчати маршрут, вираховувати кілометри та калорії на кожен день і продумувати ще масу інших деталей. А тут відпадає необхідність у наметі та інших табірних атрибутах. Це по-перше. По-друге, якщо маршрут невеликий, можна взагалі не думати про їжу. Якщо ж їхати влітку, то значно скорочується список одягу та особистих речей. От і залишається з усієї маси необхідного спорядження лише один велосипед. Це все стосовно твердження про простоту. А спонтанність можна описати по-різному. Наприклад, так: зранку 20 липня 2011 року я зі своїм знайомим Костею подорожував лісами Сумщини до урочища Шаблового, хоча ще напередодні ні слухом, ні духом не відав про цю назву. А сталося все дуже просто: ввечері Костя запропонував здійснити кількагодинну велоподорож, я дістав карту, провів уявне коло з центром у місті та радіусом кілометрів у двадцять і серед різноманітних зелених плям на північному сході невидимий циркуль зупинився на написі: «ур. Шаблово».